Чудесна мандрівка Нільса з дикими гусьми

Та що вдiеш, треба звикати! Іншоi вечерi не дiстанеш.

Вiн помацав у кишенях, шукаючи свiй складаний нiж. Вiн, як завжди, лежав з правого боку, тiльки став завбiльшки iз шпильку, – втiм, саме по кишенi.

Нiльс розкрив ножа й почав потрошити рибу.

Раптом почувся якийсь шум i плескiт. На берег, обтрушуючись, вийшли дикi гуси.

– Гляди, не вибовкай, що ти людина, – шепнув Нiльсу Мартiн й виступив наперед, шанобливо вiтаючи зграю.

Тепер можна було роздивитися як слiд усю компанiю. Варто визнати, що красою вони не вирiзнялися, цi дикi гуси.

І зростом не вийшли, i вбранням не могли похвалитися. Всi як на пiдбiр сiрi, наче пилом притрушенi, – хоч би у когось однiсiнька бiла пiр’iнка!

А ходять-то як! Пiдстрибом, пiдскоком, ступають куди попало, не дивлячись пiд ноги.

Мартiн вiд подиву навiть розвiв крилами. Хiба ж так ходять поряднi гуси? Ходити треба повiльно, ступати на всю лапу, голову тримати високо. А цi шкандибають, наче кульгавi.

Попереду всiх виступала стара-престара гуска.

Ох, i що це була за красуня! Шия тонесенька, з-пiд пiр’я кiстки стирчать, а крила нiби хтось обгриз. Зате ii жовтi очi блищали, мов двi палаючi жаринки. Всi гуси шанобливо дивилися на неi, не смiючи заговорити, поки гуска перша не скаже свое слово.

Це була сама Акка Кебнекайсе, проводирка зграi. Сто разiв вже водила вона гусей з пiвдня на пiвнiч i сто разiв поверталася з ними з пiвночi на пiвдень. Кожен кущик, кожен острiвець на озерi, кожну галявину в лiсi знала Акка Кебнекайсе.

Нiхто не вмiв вибрати мiсце для ночiвлi краще, нiж Акка Кебнекайсе; нiхто не вмiв краще, нiж вона, сховатися вiд хитрих ворогiв, що пiдстерiгають гусей в дорозi.

Акка довго роздивлялася Мартiна вiд кiнчика дзьоба до кiнчика хвоста й нарештi сказала:

– Наша зграя не може приймати до себе аби кого. Всi, кого ти бачиш перед собою, належать до кращих гусячих сiмейств. А ти навiть лiтати як слiд не вмiеш. Що ти за гусак, якого роду й племенi?

– Моя iсторiя не довга, – сумно сказав Мартiн.

 – Я народився торiк в мiстечку Сванегольм, а восени мене продали Хольгеру Нiльсону – в сусiдне село Вестменхег. Там я й жив до сьогоднiшнього дня.

– Як же ти набрався хоробростi летiти з нами? – запитала Акка Кебнекайсе.

– Ви назвали нас жалюгiдними курками, i я вирiшив довести вам, диким гусям, що й ми, домашнi гуси, на щось здатнi, – вiдповiв Мартiн.

– І на що ж ви, домашнi гуси, здатнi? – знову запитала Акка Кебнекайсе.