Деміан. Кнульп

У лiжку, коли я трохи вiдлежався i мене лагiдно огорнуло тепло i захищенiсть, серце мое вiд страху ще раз метнулося i тоскно затрiпотiло вiд згадки про те, що сталося. Матiнка, як завжди, побажала менi на добранiч, ii кроки ще вiдлунювали в кiмнатi, свiтло ii свiчки ще жеврiло за нещiльно причиненими дверима. Зараз, думав я, ось-ось вона повернеться (вона ж вiдчула!), поцiлуе мене й запитае лагiдно, вибачливо, i тодi я розплачуся, розтане грудка у мене в горлi, я обiйму ii i розповiм усе-усе, i я буду врятований! Але щiлина мiж дверима й одвiрком уже стемнiла, а я все ще дослухався i думав: ось так воно й мусило неодмiнно статися…

Потiм я думками повернувся до скоеного й поглянув своему вороговi в обличчя.

Я виразно побачив, як вiн примружив одне око, його рот брутально кривився, i поки я дивився на нього, переймаючись неминучим, вiн усе бiльшав i потворнiшав, його злiсне око сатанинськи зблискувало. Вiн стояв зовсiм близько бiля мене, аж поки я не заснув. Але потiм сни моi були вже не про нього i не про скоене. Менi снилося, що ми пливемо в човнi – батьки, сестри i я, навколо нас тiльки спокiй i вiдблиски гарного лiтнього дня. Я прокинувся серед ночi, ще вiдчуваючи смак блаженства, що залишався в менi, ще бачив, як мерехтять на сонцi бiлi сукнi сестер, i перенiсся з усього цього раю в те, що вiдбулося нещодавно: ось навпроти мене знову стояв ворог з його злiсним поглядом.

Вранцi, коли до кiмнати квапливо увiйшла мати i сказала, що вже пiзня година, а я ще чомусь у лiжку, вигляд у мене був кепський, а коли вона запитала, чи мене не турбуе щось, мене знудило.

Цим, здавалося, дещо вдалося виграти. Я коли хворiв, дуже полюбляв валятися в лiжку, попивати ранковий чай iз ромашки, прислухаючись, як мати прибирае в сусiднiй кiмнатi, а Лiна зустрiчае в передпокоi рiзника. До обiду без урокiв у школi. То було щось чарiвно-казкове; сонце заглядало в мою кiмнату й було не тим сонцем, вiд якого в школi затуляли зеленi фiранки.

Але сьогоднi це не потiшило, а набуло якогось фальшивого звучання.

От якби я був мертвий… Але я тiльки трохи нездужав (що траплялося часто), i це нiчого не вирiшувало. Це захищало мене вiд шкiльних урокiв, але аж нiяк не вiд Кромера. Вiн однаково буде чекати мене об одинадцятiй на ринку. І в материнськiй ласцi теж не було зараз нiчого втiшливого – вона лише обтяжувала i завдавала болю. Невдовзi я вдав, що сплю, а сам став розмiрковувати.