Деміан. Кнульп

Серед усього iншого менi часто снилося, що Кромер катував мене, плював на мене, здавлював мене колiньми i, що iще гiрше, спокушав мене на тяжкi злочини – вiрнiше, не спокушав, а просто силомiць змушував мене iх скоювати. У найжахливiшому з цих снiв, вiд якого я прокинувся, мов навiжений, я пiдняв руку на батька! Кромер буцiмто нагострив ножа i дав його менi в руки. Ми причаiлися за деревом якоiсь алеi, чекаючи на когось, кого саме – я не знав. Але коли той «хтось» з’явився, Кромер, стиснувши мою руку, пiдштовхнув, щоб саме цю людину я заколов.

То був, як з’ясувалося, мiй батько! І тут я прокинувся.

За цими переживаннями я, щоправда, ще мiркував про Каiна й Авеля, але вже менше про Демiана. Коли ми згодом знову стали ближчими, то це вiдбувалося дивовижним чином – теж увi снi. А було так: менi наснилися тортури i знущання, яких я зазнавав, але замiсть Кромера цього разу мене душив колiном Демiан. І то було цiлком щось нове i справило на мене дивне враження: все, що я зазнавав вiд Кромера, отi муки й спротив – вiд Демiана я сприймав охоче, з вiдчуттям блаженства, але й страху.

Цей сон я бачив двiчi, потiм на його мiсце знову прийшов Кромер.

Що я вiдчував у цих снах, а що в реальностi – я вже давно не мiг чiтко розмежувати. Однак принаймнi мiй ганебний зв’язок iз Кромером тривав, вiн не припинився й тодi, коли я врештi-решт виплатив йому заборговану суму, здiйснивши низку дрiбних крадiжок. Тепер вiн знав про цi крадiжки, бо завжди запитував мене: звiдки я взяв грошi, i тримав мене в руках ще цупкiше, нiж спочатку.

Вiн часто погрожував, що розповiсть про все моему батьковi, i тодi страх мiй ставав iще сильнiшим. Чому я з самого початку сам цього не зробив? І хоча я був дуже нещасним, я не в усьому розкаювався, принаймнi не завжди, i часом у мене було таке вiдчуття, що все так i мае бути. Надi мною висiв фатум, i боротися з цим було марною справою.

Ймовiрно, моi батьки теж потерпали вiд усього цього. Мною оволодiв якийсь чужий дух, я вже не вписувався в нашу спiльноту, яка була такою згуртованою i за якою мене часто охоплювала якась божевiльна туга, немов за втраченим раем.

Зi мною поводилися (зокрема мати) радше як iз хворим. Але як воно було насправдi – найкраще я мiг судити з поведiнки обох сестер. З цiеi поведiнки, яка була дуже обережною i все ж безмежно мене засмучувала, чiтко випливало, що я був таким собi одержимим, якого треба радше жалiти, нiж лаяти, але в якого все-таки вселилося якесь зло.