Деміан. Кнульп

Але коли я восени вiдчув у собi тверду волю пересiсти зi своеi передньоi парти сюди – все вийшло чудово. Тут несподiвано з’явився хтось, що за абеткою йшов у журналi поперед мене i досi хворiв. Оскiльки ж хтось мав звiльнити для нього мiсце, то зробив це, звiсно, я, бо саме моя воля була готова одразу ж скористатися такою нагодою.

– Так, – промовив я, – менi це теж здалося тодi дивним. Вiдтодi, як ми зацiкавилися один одним, ти опинявся до мене дедалi ближче. Але як це було? Адже спочатку ти не одразу сiв поруч зi мною.

Ти ж спочатку посидiв трохи он за тiею партою, що передi мною, адже так? Як воно вийшло?

– Так воно й було: я й сам до ладу не знав, куди хочу сiсти, коли схотiв перейти з мого мiсця. Я знав тiльки те, що хочу сидiти десь подалi, ззаду. То була моя воля – пересiсти до тебе, але я ii ще не усвiдомлював. Водночас твоя воля притягувала мене i допомагала менi. Лише коли я сидiв перед тобою, до мене дiйшло, що мое бажання здiйснилося лише наполовину. Я зрозумiв, що, по сутi, не бажав нiчого iншого, окрiм того, щоб сидiти поруч iз тобою.

– Але ж тодi жоден новенький не перейшов до нас.

– Нi, але я тодi просто зробив те, що хотiв, i, недовго думаючи, сiв бiля тебе. Хлопець, з яким я помiнявся мiсцем, тiльки здивувався, але не став заперечувати. Священик, щоправда, якось все ж помiтив, що вiдбулася певна змiна. Взагалi, кожного разу, коли вiн мав справу зi мною, його потай щось непокоiло: вiн знав, що мое прiзвище Демiан, i оскiльки мое прiзвище на лiтеру «Д», то менi не слiд сидiти десь далеко позаду, разом з тими, хто йшов на лiтеру «С»! Але до його свiдомостi це не доходило, оскiльки супроти цього виступила моя воля, бо я кожного разу заважав йому зiбратися з думками.

Та ось одного разу вiн помiтив: тут щось не так, подивився на мене i став, бiдолашний, в тупик. А у мене спосiб простий: я кожного разу дивлюся, не вiдриваючи погляду, прямо йому у вiчi. Знаеш, майже всi люди важко витримують таке, починають бентежитись. Якщо ти хочеш вiд кого-небудь чогось домогтися i несподiвано поглянеш йому прямiсiнько в очi, а вiн вiд цього не збентежиться, – тодi полиш усяку надiю! Ти нiколи нiчого не доб’ешся вiд нього, нiколи! Але так бувае дуже рiдко. Я знаю, власне, тiльки одну людину, з якою у мене це не виходить.

– Хто ж це такий? – запитав я похапцем.

Вiн подивився на мене трохи примруженими очима, як це траплялося тодi, коли вiн поринав у своi думки.