Деміан. Кнульп

Вiдтак вiдвiв свiй погляд i нiчого не вiдповiв, a я, незважаючи на свою гостру зацiкавленiсть, не змiг повторити свое запитання.

Але менi здалося, що вiн говорив тодi про свою матiр – з нею вiн, здаеться, був духовно тiсно пов’язаний, однак нiколи я не чув вiд нього розповiдi про неi i нiколи вiн не запрошував до себе додому. Я навiть не уявляв, як виглядала його мати.

Інодi я намагався наслiдувати його i зосереджував свою волю на чомусь, щоб домогтися задуманого. Були такi бажання, якi здавалися менi досить нагальними.

Але все марно – нiчого не виходило. Говорити про це з Демiаном я не наважувався. Зiзнатися йому, чого б я бажав собi, – я теж не наважувався. Та й вiн мене не запитував.

Моя довiрливiсть у релiгiйних питаннях зазнала тим часом певних проколiв. Однак за характером свого мислення (що зазнавало впливу Демiана) я дуже вiдрiзнявся вiд тих своiх однокласникiв, якi виявляли повну зневiру. Таких було декiлька, i вiд них доводилося чути, що, мовляв, це смiшно i недостойно для людини вiрити в якогось Бога.

Що такi iсторii, як про Трiйцю i про непорочне народження Ісуса, – просто смiховиннi i що ганебно сьогоднi поширювати подiбнi нiсенiтницi. Я ж зовсiм так не думав. Попри всiлякi своi сумнiви, я з досвiду свого дитинства все-таки доволi багато чого знав про iстинне благочестиве життя, як, наприклад, у моiх батькiв, i не знаходив у цьому нiчого поганого чи лицемiрного. Нi, я, як i ранiше, вiдчував до релiгii глибоку шанобливiсть. Тiльки Демiан привчив мене дивитися на цi перекази, на цi догмати вiри iнакше, тлумачити iх вiльнiше, фантазiйнiше, бiльш особисто; у будь-якому разi тлумачення, якi вiн пропонував менi, я завжди вислуховував охоче i залюбки. Багато чого, щоправда, здавалося менi надто крамольним (як-от i з розповiддю про Каiна). А одного разу пiд час заняття з пiдготовки до конфiрмацii вiн налякав мене мiркуванням, яке було, мабуть, iще смiливiшим. Учитель розповiдав про Голгофу. Бiблiйна оповiдь про страждання i смерть Спасителя вiддавна полишила в менi глибоке враження. У ранньому дитинствi я подеколи, особливо у Страсну п’ятницю, пiсля того як батько читав цю iсторiю вголос, щиро, всiею душею жив у цьому скорботно-прекрасному, блiдому, примарному i все-таки неймовiрно живому свiтi – в Гетсиманському саду i на Голгофi. А коли я слухав «Пристрастi за Maтвiем» Баха, похмуро-могутне сяйво страждань, що виходило з цього таемничого свiту, наповнювало мене мiстичним благоговiнням.