Деміан. Кнульп

Скажiмо, прославляють Бога як Творця всякого життя, а статеве життя, на якому, власне, життя й тримаеться, просто суцiльно замовчуеться, а то навiть оголошуеться диявольською спокусою i грiхом! Я не маю нiчого проти, щоб пошановувати Бога Єгову – анiчогiсiнько. Але я гадаю, ми повиннi пошановувати i вважати священним усе, весь свiт, а не тiльки цю штучно вiдокремлену, дозволену половину! Отже, поряд iз богослужiнням нам потрiбне i служiння протилежному божеству. Це, по-моему, було б справедливо. Власне, треба було б сотворити бога, який мiстив би в собi i «диявольськi спокуси», тобто такого бога, перед яким не потрiбно заплющувати очi, коли вiдбуваються найприроднiшi речi в свiтi.

Вiн, усупереч своiй манерi, неабияк розгарячився, однак тут же посмiхнувся i припинив бентежити мою душу.

Але в менi цi слова зачепили таiну всього мого отроцтва, яку я постiйно носив у собi i про яку я нiколи нiкому не казав жодного слова. Те, що тодi Демiан розповiв про Бога i диявола, про божественно-дозволене i про замовчуване «диявольське», точнiсiнько збiгалося з моiми власними думками, моiм власним мiфом, думкою про два свiти або про двi половини свiту – свiтлу i темну.

Усвiдомлення того, що моя проблема – це проблема всiх людей, проблема всього iснування i всякого мислення, – промайнуло передi мною, немов священна тiнь, i мене пойняв страх i благоговiння, коли я побачив i несподiвано вiдчув, як глибоко причетнi моi найiнтимнiшi думки й мое потаемне життя до вiчного потоку великих iдей. Усвiдомлення цього не було радiсним, хоча воно щось пiдтверджувало й було в чомусь приемним. Воно було суворим i рiзким, бо в ньому вiдчувалася вiдповiдальнiсть, завершення дитинства, початок самостiйностi.

Уперше в життi розкриваючи свою глибоку таемницю, я розповiв приятелевi про те, що не вiдпускало мене з дитинства. Я розкрив свою думку про «два свiти», i вiн одразу зрозумiв, що я, ймовiрно, у глибинi душi згоден з ним i визнаю його правоту. Але це було не в його стилi – щоб цим скористатися.

Вiн вислухав мене з глибокою увагою, яку часто дарував менi, i дивився прямо в очi, аж я змушений був вiдвернутися. Бо в його поглядi я знову побачив ту дивну, тваринну позачасовiсть, той неймовiрний правiк.

– Про це ми поговоримо докладнiше – iншим разом, – промовив вiн примирливо. – Я бачу, що у твоiй головi е щось бiльше, нiж ти можеш про це комусь розказати. Але в такому разi ти повинен виявити й те, що нiколи уповнi не жив у свiтi своiх думок, а це недобре.