Деміан. Кнульп

Цiннi тiльки тi думки, якими ми живемо. Ти вiдчув, що твiй «дозволений свiт» – це лише половина свiту, i намагався приховати вiд себе його другу половину, як це роблять священики та вчителi. Але це тобi не вдасться. Це нiкому не вдаеться, хто вже почав мислити.

Це мене глибоко зачепило.

– Але ж таки е! – я вже мало не кричав. – Є справдi забороненi, огиднi речi, ти ж не станеш цього заперечувати? Вони забороненi, i ми повиннi iх зрiкатися. Ми знаемо, що iснуе вбивство i всiлякi пороки, але хiба я повинен тiльки тому, що таке iснуе в свiтi, стати послiдовним злочинцем?

– Сьогоднi ми з цим не впораемося, – полагiднiшав Макс.

 – Звичайно, нiхто не повинен вбивати, не повинен, скажiмо, по-садистськи знущатися над жiнкою. Але твоя свiдомiсть ще перебувае не там, звiдки видно, що таке «дозволено» i що «заборонено». Ти вiдчув лише якусь частку правди. Решта ще буде йти слiдом – будь певен! Зараз, примiром, ти вже рiк як вiдчуваеш у собi якесь пожадання, сильнiше за всi iншi, i те пожадання вважаеться «забороненим». Греки ж, як i багато iнших народiв, навпаки, возвеличили це пожадання в божество i справляли на його честь пишнi свята. Заборона, отже, не е чимось вiчним – вона може змiнюватися. Та й сьогоднi кожен може любитися з жiнкою, пiсля того як побував у священика i взяв iз нею шлюб. В iнших народiв це iнакше – i нинi також. Тому кожен iз нас мае сам визначити для себе, що дозволено i що заборонено – саме для нього. Можна нiколи не чинити чогось забороненого i бути при цьому мерзенним негiдником. І точно так само – навпаки… По сутi, це тiльки питання точки зору. Хто занадто любить спокiй, щоб насмiлитись думати самому i бути собi суддею, – той не сумнiваючись пiдкоряеться будь-яким заборонам. Іншi самi вiдчувають у собi якiсь накази, для них недозволенi речi – тi, якi кожна порядна людина робить щодня. Зате дозволенi тi, якi iншими взагалi засуджуються. Кожен повинен вiдповiдати за себе самого.

Вiн, здаеться, раптом пошкодував, що сказав зараз так багато, i тому обiрвав свою мову на пiвсловi.

Вже тодi я якось iнтуiтивно збагнув, що вiн вiдчував при цьому. Як би послiдовно чи ненароком вiн не викладав того, що спадало йому на думку, вiн терпiти не мiг розмов (як вiн висловився одного разу) «тiльки для балачки». А в менi вiн, окрiм поверховоi цiкавостi, вiдчув присмак гри, задоволення вiд «мудроi балаканини» чи щось на кшталт цього. Одне слово, вiдсутнiсть глибинного iнтересу.