Деміан. Кнульп

Варто менi було перечитати останнi, написанi мною слова – «глибинний iнтерес», як я раптом згадав iншу сцену, пов’язану з Демiаном, – найяскравiшу з усiх, що я пережив у тi пiдлiтковi часи.

Наближалася конфiрмацiя, i на останнiх уроках мова йшла про причастя. Священик надавав цьому важливого значення, вiн не шкодував зусиль, i на цих уроках вiдчувалася якась урочистiсть i пiднесення. Однак саме на цих останнiх уроках думки моi були прикутi до iншого – до мого приятеля. З наближенням конфiрмацii, котру нам пояснювали як урочисте прилучення до церковного братства, я нiяк не мiг позбутися думки про те, що для мене цiннiсть цих майже пiврiчних занять полягала не в тому, до чого ми тодi дослухалися, а в близькостi i впливовi Демiана.

Я був готовий прилучитись тепер не до таiнств церкви, а кудись далi – «до ордену думки й особистостi», який мав би десь iснувати на землi i «представником» або «посланцем» якого я вважав свого приятеля.

Я намагався вiдiгнати цю думку – менi, ясна рiч, хотiлося пройти конфiрмацiю з усiею урочистiстю, з певною гiднiстю (попри те, що таке не надто поеднувалося з моiми новими думками).

Прагнення це не покидало мене i поступово злилося в менi з жаданням церковного свята, яке повинно було невдовзi вiдбутися. Я вже почав вiдзначати його не так, як iншi, – воно мало вiдкрити для мене водночас i той свiт iдей, який сповiдував Демiан.

Це вiдбувалося саме перед уроком священика в тi днi, коли я знову жваво дискутував з ним. Мiй приятель був стриманий i явно не радiв моiм промовам, якi були, мабуть, досить розсудливi й самовпевненi не по роках.

– Ми надто багато говоримо, – промовив вiн iз незвичною серйознiстю. – Розумнi балачки нiчого не вартi, абсолютно нiчого. Одне запам’ятай: тiкати вiд самого себе – грiх. Але треба вмiти й повнiстю закриватися в собi, мов черепаха.

Одразу пiсля цiеi розмови ми увiйшли до класу. Розпочався урок. Я намагався уважно слухати, i Демiан в цьому менi не заважав. Через деякий час я став вiдчувати з того боку, де вiн сидiв бiля мене, щось дивне – якусь порожнечу чи прохолоду, щось подiбне, немовби його мiсце якось несподiвано спорожнiло.

Коли це вiдчуття стало тиснути на мене, я обернувся.

Я побачив, що мiй приятель сидить, випроставшись i в статичнiй позi, як зазвичай. Однак вигляд у нього був зовсiм не такий, як завжди, i вiд нього щось нiби струмувало, щось таке огортало його, чого я не розумiв. Вiн не заплющив очi, вони були вiдкритi.