Деміан. Кнульп

За Максом Демiаном я часто дуже сумував; але нерiдко я й ненавидiв його, звинувачуючи у змiзернiлостi мого життя, котру я сприймав як якусь мерзенну хворобу, що спiткала мене.

У нашому шкiльному пансiонi мене спочатку не сприймали й не поважали. Спершу з мене кепкували, а потiм стали уникати, вбачаючи в менi якогось вiдлюдника, неприемного дивака. Я подобався собi в цiй ролi i навiть дещо перегравав, озлоблюючись у своiй самотностi, яка зовнi незмiнно скидалася на горде презирство до свiту, хоча я потай часто страждав вiд виснажливих нападiв зневiри i вiдчаю.

У школi я мав поповнювати знання, накопиченi ще вдома. Оскiльки ж цей клас трохи вiдставав вiд мого попереднього, то я звик поглядати на своiх ровесникiв зверхньо, як на дiтлахiв.

Отак все й тривало – рiк чи, може, й довше. Першi поiздки додому на вакацii теж не приносили нiчого нового, тому я з радiстю повертався назад.

Був початок листопада. Я звик за будь-якоi погоди ходити на прогулянки, пiд час яких часто вiдчував гiрке умиротворення, сповнене суму, презирства до свiту i презирства до себе.

Отак я й блукав якогось вечора у вологих туманних сутiнках околицями мiста. Широка алея громадського парку була цiлковито безлюдна i манила до себе. Дорога була густо засипана опалим листям, яке я ворушив ногами з якимось похмурим азартом; пахло гiркуватою вiльгiстю; далекi дерева виступали з туману велетенськими каламутними тiнями.

У кiнцi алеi я нерiшуче зупинився, поглядаючи на почорнiле листя i жадiбно вдихаючи вологий запах старiння i вмирання, на який в менi щось суголосно озивалося.

О, яким прiсним на смак було життя…

З бiчноi дорiжки наближався якийсь чоловiк у розстебнутому плащi зi стоячим комiром. Я хотiв пройти далi, не зважаючи на нього, але тут вiн гукнув:

– Гей, Сiнклере!

Коли вiн пiдiйшов ближче, я розгледiв його. Це був Альфонс Бек, староста нашого пансiону. Я завжди був радий бачити його i не мав нiчого проти, окрiм того, що вiн тримався зi мною, як з усiма молодшими, – iронiчно-поблажливо.

Вiн мав славу силача, про нього мiж гiмназистами ходило багато плiток. Подейкували, що навiть директор нашого пансiону його побоюеться.

– Ти що тут робиш? – вигукнув вiн таким тоном, який бувае у старших, коли вони часом опускалися до когось iз нас. – Ну, б’юся об заклад, що ти вимудровуеш вiршi!

– І гадки не мав, – рiзко вiдповiв я.

Вiн засмiявся, пiшов поруч зi мною i став говорити приязно, вiд чого я вже давно вiдвик.