Деміан. Кнульп

– Себто це суща правда?

– Авжеж, – запевнив я, хоча сам аж затремтiв вiд страху.

– Можеш поклястися?

Я страшенно перелякався, але одразу вiдповiв «так».

– Ну, тодi скажи: «Клянуся Богом i душею».

Я слухняно проказав:

– Клянуся Богом i душею…

– Ну, що ж, – вiн сплюнув, а потiм вiдвернувся.

Я гадав, що справа на цьому й скiнчилася, i зрадiв, бо вiн пiдвiвся й попрямував до мосту, а я за ним. Я несмiливо промимрив, що менi уже час додому.

– Не поспiшай, – вишкiрився Франц, – нам же по дорозi…

Вiн перевальцем плентався далi, а я не наважувався вiдiрватися, адже вiн i справдi прямував у мiй бiк.

Ми вже наблизилися до мого будинку, i я побачив вхiднi дверi з товстою латунною ручкою, сонце у шибках i фiранки в кiмнатi матерi. Я глибоко зiтхнув: слава Богу, домiвка! О, любе, благословенне повернення до свого дому, де яснiсть i спокiй!

Я хутко вiдчинив дверi, щоб непомiтно прошмигнути i зачинити iх за собою, однак Франц Кромер протиснувся слiдом за мною.

У прохолодному темному коридорi з кам’яною пiдлогою, куди свiтло проникало тiльки знадвору, вiн став поруч зi мною, взяв мене за плече i тихо промовив:

– Не треба так квапитись, малий.

Я злякано поглянув на нього. Вiн цупко тримав мое плече. Я силкувався збагнути, що вiн мае на думцi, може, збираеться вчинити зi мною щось погане? Якщо я зараз голосно, нестямно закричу – чи встигне хто-небудь зiйти вниз, щоб урятувати мене? Але я цього не зробив.

– У чому рiч? – запитав я. – Чого ти хочеш?

– Не так-то й багато. Я повинен тiльки дещо запитати у тебе – без стороннiх.

– Але менi треба вже йти нагору, зрозумiв? Мене чекають!

– Тсс… – тихо промовив Франц. – Знаеш, кому належить сад бiля Кутового млина?

– Не знаю, мабуть, мiрошниковi.

Франц обхопив мене руками i мiцно притягнув до себе – я змушений був дивитися йому прямо у вiчi. Вiн посмiхався недоброю викривленою посмiшкою, тодi проказав владно i зло:

– Так, хлопче, я можу тобi сказати, чий це сад.

Менi вже давно вiдомо, що звiдти поцупили яблука, але я знаю й те, що хазяiн пообiцяв нагороду – двi марки тому, хто викаже злодiя.

– Господи! – вигукнув я. – Але ж ти… ти не скажеш?

Я вiдчував: марно волати до його честi. Вiн був з «iншого» свiту, там пiдлота не вважалася злочином. Я це безпомилково вiдчував. Люди з «iншого» свiту були не такими, як ми.

– Не скажу? – реготнув Кромер.