Деміан. Кнульп

 – Ти, шмаркачу, мабуть, гадаеш, що я фальшивомонетник i сам можу малювати собi марки? Я злидар, у мене немае багатого батечка, як у тебе, i якщо менi випадае нагода заробити двi марки – я повинен iх заробити! А може, вiн дасть ще й бiльше…

За мить вiн вiдпустив мене. Святий Боже… Наш передпокiй уже не пахнув спокоем i безпекою – свiт навколо мене зруйнувався. Кромер викаже мене. Я – злочинець, про це скажуть батьковi, можливо, полiцiя прийде до нас… Менi ввижалися всiлякi жахiття хаосу, проти мене повстало все потворне i небезпечне у свiтi… Те, що я не крадiй, – не мало жодного значення.

Окрiм того, я ж поклявся! О Боже…

Сльози ринули з моiх очей. Я вiдчував, що повинен якось вiдкупитися, i в розпачi став нишпорити по кишенях. Хоч би яблуко, або хоча б складаний ножик… Тут я згадав: у мене е годинник! То був старовинний срiбний годинник, який не працював, – я носив його тiльки для прикраси. Вiн дiстався менi вiд моеi бабусi. Я хутко вийняв його з кишенi.

– Кромере… – промимрив я. – Послухай, ти не повинен мене видавати! Це буде негарно з твого боку.

Ось, вiзьми мiй годинник. Бiльше у мене, на жаль, нiчого немае. Вiн срiбний, i механiзм тут гарний, у ньому е тiльки маленький гандж, але ж його можна полагодити!

Вiн зневажливо взяв годинник своею брудною рукою. Я дивився на неi, вiдчуваючи, яка вона брутальна i глибоко ворожа менi, бо зазiхае на мое життя i спокiй…

– Вiн срiбний, – повторив я боязко.

– Плювати менi на твiй срiбний непотрiб! – заявив вiн з глибоким презирством. – Та ще й поламаний!

– Але ж, Франце! – скрикнув я, тремтячи вiд страху, що вiн пiде.

 – Зажди! Вiзьми годинника! Їй-богу, вiн срiбний. Та у мене й немае чогось iншого…

Вiн подивився на мене холодно i зневажливо.

– Гадаю, ти знаеш, до кого я зараз пiду. А можу заявити i в полiцiю – я добре знаю iхнього вахмiстра.

Вiн обернувся, щоб iти геть. Я ухопив його за рукав. Цього нiяк не можна було допустити! Краще вже померти, нiж витримати все, що може статися згодом, якщо вiн зараз пiде.

– Франце, – благав я, захрипнувши вiд хвилювання.

 – Не роби цього! Це ж був просто жарт!

– Авжеж, жарт, але тобi вiн може дорого обiйтися.

– Тож скажи, Франце, що менi ще треба зробити? Я все зроблю!

Вiн поглянув на мене своiми примруженими очима i вишкiрив зуби.

– Чого ти клеiш дурня? – промовив вiн удавано добродушно. – Ти ж знаеш вихiд не гiрше за мене. Я можу отримати двi марки, i я не багач, щоб вiдмовлятися вiд них. А ти багач, у тебе навiть годинник е.