Деміан. Кнульп

Отже, тобi треба лише знайти двi марки – i справу залагоджено.

Я збагнув, куди вiн веде. Але ж двi марки! Це здавалося менi такою недосяжною сумою, однаково, чи десять, чи сто, чи тисяча. У мене не було таких грошей. Правда, я мав скарбничку, що стояла в маминiй кiмнатi. У нiй, завдяки вiзитам мого дядечка та iншим подiбним оказiям, лежало декiлька десяти- i п’ятипфенiгових монет. Бiльше я нiчого не мав. Кишенькових грошей менi ще не давали.

– У мене нiчого немае, – промовив я сумно. – Але я тобi вiддам щось iнше.

У мене е книга про iндiанцiв, е солдатики, а ще – компас. Я принесу тобi все!

Кромер тiльки сiпнув кутиками своiх зцiплених вуст i сплюнув на пiдлогу.

– Не патякай! – наказав вiн владно. – Свiй мотлох можеш залишити собi. Компас! Краще не зли мене, чуеш, давай грошi!

– Але ж менi нiколи не дають грошей! Хiба я винен…

– Тодi принесеш менi цi двi марки завтра. Я чекатиму тебе пiсля школи внизу, на ринку. І квит. Не принесеш – начувайся.

– Але ж де менi iх узяти? Господи!.

.

– Зате у вас вдома грошей повно. Це вже твiй клопiт. Отже, завтра пiсля урокiв. Я повторюю: якщо не принесеш…

Вiн пронизав мене своiм гострим поглядом, ще раз сплюнув i щез, немов тiнь.

Я не мiг пiднятися, ноги не слухалися. Мое життя було зруйноване… Я думав: може, менi втекти й бiльше не повертатися, або втопитися? Але то були якiсь невиразнi марення. Я сiв у темрявi на нижнiй приступець схiдцiв i весь зiщулився, поринувши у свое горе. Там мене, заплаканого, i знайшла Лiна, яка спускалася вниз iз кошиком, щоб набрати дров у повiтцi.

Я попросив ii, щоб вона нiчого не розповiдала батькам, а сам пiшов нагору. На вiшалцi бiля скляних дверей висiв батькiв капелюх i мамина парасолька вiд сонця. Вiд усiх цих предметiв на мене повiяло домашнiм затишком i нiжнiстю, мое серце зустрiло iх iз благанням i вдячнiстю, як вiтае блудний син вигляд i запахи рiдноi домiвки. Але все це тепер уже не належало менi – воно було свiтлим батькiвським свiтом, а я злочинно занурився в чужу стихiю, заплутався у грiхах, опинився пiд ворожою загрозою, в очiкуваннi небезпеки, страху i ганьби.

Капелюх i парасолька, стара добра кам’яна пiдлога, велика картина над шафою у передпокоi, а зсередини, з вiтальнi, голос моеi старшоi сестри – все це в ту мить було милiшим, нiжнiшим i дорожчим, нiж будь-коли, але вже не було розрадою, надiйним прихистком, а лише суцiльним докором. Усе це вже не було моiм, не могло впустити мене у свою безхмарнiсть i тишу.