Загадкова історія Бенджаміна Баттона

Що за лихо могло статися? Вiн раптом втратив усе бажання йти до Марiландськоi приватноi клiнiки для ледi й джентельменiв, та, трохи повагавшись, все-таки примусив себе пiднятися до головного входу лiкарнi.

Медсестра сидiла за столом у похмурiй напiвтемрявi залу. Червонiючи вiд сорому, Баттон наблизився до неi.

– Доброго ранку, – поблажливо сказала вона, дивлячись на нього.

– Доброго ранку. Я – мiстер Баттон.

Медсестра тихо зойкнула.

– Ох, звiсно, – закричала вона iстерично. – Там нагорi, прямо, можете пiднiматися! – вона вказала напрям, i мiстер Баттон, вмиваючись потом, невпевнено повернувся та пiднявся на другий поверх.

У верхньому залi звернувся до iншоi медсестри, що з’явилася перед ним iз мискою в руках.

– Я – мiстер Баттон, – вiн намагався говорити виразно. – Хочу побачити свою…

Дзинь. І миска впала на перший поверх. Медсестра вiдновила контроль над собою та подивилася на Баттона поглядом, повним щирого презирства.

– Добре, – погодилася вона втихомиреним голосом.

 – Та якби ж ви знали, в якому ми станi були цього ранку. Це навдивовижу гидко! Репутацiя нашоi клiнiки померла назавжди…

– Досить! – прохрипiв вiн плаксиво. Я не можу бiльше це терпiти!

– Ідiть за мною, мiстере Баттоне.

Вiн потягнувся за нею. У кiнцi великого залу вони дiсталися кiмнати, з якоi долинали численнi крики, та яка пiзнiше почала називатися «кiмнатою плачу». Вони зайшли. Стiни були оточенi незбагненною кiлькiстю бiлих колисок, до кожноi з яких був прив’язаний ярличок.

– Ну? – задихаючись, промовив мiстер Баттон. – Де ж мiй?

– Тут, – вказала медсестра.

Очi мiстера Баттона послiдували за вказiвним пальцем, i ось що вiн побачив. Огорнутий об’емною бiлою ковдрою, якось втиснений нижньою частиною тулуба в колиску, сидiв старий чоловiк, приблизно сiмдесяти рокiв. Його рiдке волосся було вибiлено сивиною, брудно-попеляста борода вилася й абсурдно коливалася пiд легким подувом вiтерця, що вiяв з вiкна. Вiн дивився на мiстера Баттона затуманеними, зiв’ялими очима, в яких ховалося заплутане питання.

– Чи я збожеволiв? – випалив мiстер Баттон, жах якого переростав у гнiв. – Це якийсь страшний лiкарняний жарт?

– Нам не до жартiв, – вiдповiла суворо медсестра. – І я не знаю, чи ви зiйшли з розуму, чи не зiйшли, проте це, безперечно, ваша дитина.

Холодний пiт знову з’явився на чолi мiстера Баттона. Вiн закрив своi очi, i, вiдкривши iх знову, поглянув ще раз.