Захар Беркут

Глибока тиша стояла над горами; нiчнi сумерки дрiмали пiд темно-зеленими коронами смерек; на густiм, чепiргатiм[35 - Чепiргатий – зубчастий (Прим. М. Легкого)] листю папоротi висiли краплi роси; повзучi зеленi поясники вилися попiд ноги, плуталися помiж корiнням величезних вивертiв[36 - Виверт – 1) повалене вiтром дерево; 2) поворот (Прим. М. Легкого)], сплiталися в непрохiднi клебуки[37 - Клебук – гущавина (Прим. М. Легкого)] з корчами[38 - Корч – кущ (Прим. М. Легкого)] гнучкоi, колючоi ожини та з сплетами дикого пнучого хмелю.

З пропадистих, чорних, мов горла безоднi, дебрiв пiднiмалася сивими туманами пара – знак, що на днi тих дебрiв плили невеличкi лiсовi потоки. Повiтря в лiсi напоене було тою парою й запахом живицi; воно захоплювало дух, немовбито ширших грудей треба було, щоб дихати ним свобiдно.

Мовчки пробиралася ловецька дружина непрохiдними нетрями, дебрями й ломами без стежки, без нiяких провiдних знакiв у тьмавiй гущавинi. Попереду йшов Максим Беркут, а за ним Тугар Вовк i iншi бояри.

Обiк Тугара йшла його донька Мирослава. Позаду йшли тухольськi пасемцi. Всi йшли озираючись i надслухували пильно.

Лiс починав оживати денним життям. Пестропера сойка хрипiла в вершках смерек, зелена жовна[39 - Жовна – дятел (Прим. М. Легкого)], причепившися до пня тут же над головами прохожих, довбала своiм залiзним дзьобом кору; в далеких зворах[40 - Звори – гiрськi западини, яри, провалля; нетрi (Прим. М. Легкого)] чути було рик турiв i виття вовкiв. Медведi в ту пору, наiвшися, дрiмали пiд ломами на моховiй постелi.

Стадо дикiв рохкало десь у дебрi, холодячися в студенiм намулi.

Може, годину йшло товариство тою трудною, нетоптаною дорогою. Всi дихали важко, ледве можучи наловити грудьми повiтря, всi отирали краплистий пiт iз лиць. Максим частенько озирався позад себе. Вiн зразу противний[41 - Противний – протилежний (Прим. М. Легкого)] був тому, щоб i женщина йшла разом з мужами в той небезпечний похiд, але Мирослава уперлася. Вона ж перший раз була на таких великих ловах i мала би для бог зна яких трудностей занехати найкращу iх частину! Нiякi Максимовi докази про трудностi дороги, про небезпеки на становищi, про силу й лютiсть звiра не могли переконати ii.

«Тим лiпше! Тим лiпше!» – говорила вона з таким смiлим поглядом, з таким солодким усмiхом, що Максим, мов очарований, не мiг нiчого бiльше сказати. І батько, що зразу також радив Мирославi лишитися в таборi, вкiнцi мусив уступити ii просьбам.