Захар Беркут

З подивом глядiв тепер Максим, як ота незвичайна женщина поровень з найсильнiшими мужами поборювала всякi трудностi утяжливоi дороги, як легко перескакувала гнилi ломи i величезнi грами, яким певним кроком iшла понад урвища, горi стрiмкими дебрями, просковзувала помiж виверти, i при тiм так безпечно, так невтомимо, що Максимовi здавалося, що вона хiба на яких чудових крилах уноситься. Вiн глядiв на се й не мiг наглядiтися.

«Дивна дiвчина! – думалось йому раз по разу. – Такоi я ще й не видав нiколи!»

Ось уже прийшли на мiсце.

Медведяче леговище – то був високий, тiльки вiд пiвденного боку з трудом доступний горб, покритий грубезними буками й смереками, завалений вивертами й ломами. Вiд пiвночi, заходу i сходу вхiд i вихiд замикали високi скалистi стiни, немов величезною сокирою вирубанi з тiла велетня Зелеменя i вiдсуненi вiд нього на кiльканадцять сажнiв[42 - Сажень – давньоукраiнська мiра довжини, що дорiвнювала 2,134 м (Прим. М. Легкого)]; сподом[43 - Спiд – низ (Прим. М. Легкого)] попiд тi стiни вузькою щiлиною шумiв i пiнився студений гiрський потiк.

Таке положення улегшувало нашим ловцям роботу; вони потребували тiльки обсадити[44 - Обсадити – тут: зайняти (Прим. М. Легкого)] не надто широкий плай[45 - Плай – гiрська стежка (Прим. М. Легкого)] вiд пiвденного боку i тим плаем доступати чимраз далi догори, а звiр, не маючи iншого виходу, мусив конечно попастися в iх руки i на iх ратища.

Опинившися на тiм важнiм, хоч дуже небезпечнiм плаю, Максим Беркут велiв товариству на хвилю розложитися i спочити, аби набрати сил до трудного дiла.

Сонце сходило, але гiлля смерек i сусiднi горби заслонювали його вид.

По короткiм вiддиху Максим почав розставляти ловцiв у два ряди так, аби вповнi обсадити плай. Доки плай ще вузький, кождому ловцевi прийдеться стояти о п’ять крокiв вiд другого; але дальше вгорi, де плай розширяеться в цiлу споховасту[46 - Споховастий – похилий (Прим. М. Легкого)] площину, там прийдеться ловцям ширше розступитися. Одно тiльки клопотало його: що зробити з Мирославою, яка конче хотiла й собi стояти на окремiм становищi, а не при боцi свого батька.

– А що ж то я гiрша отсих твоiх пасемцiв? – говорила вона, рум’янiючись, мов рожа, до Максима. – Їх ти ставиш на становищi, а мене не хочеш… Нi, сього не буде! І для мого батька се був би стид[47 - Стид – сором (Прим. М. Легкого)], коли б нас двое стояло на однiм становищi! Правда, батеньку?

Тугар Вовк не мiг iй супротивитися.