Захар Беркут

Максим почав говорити iй про небезпеку, про силу й лютiсть розжертого[48 - Розжертий – розлючений (Прим. М. Легкого)] звiра, але вона зацитькала його:

– А що ж то в мене нема сили? А що ж то я не владаю луком, ратищем i топором? Ану, нехай котрий-будь iз твоiх пасемцiв спробуе зо мною порiвнятися, – побачимо, хто дужчий!

Максим вкiнцi замовк i мусив учинити ii волю. Та й чи мiг спротивитися тiй дивнiй, чарiвнiй дiвчинi? Вiн хотiв хоч становище визначити iй найменше небезпечне, але, на лихо, сього не можна було зробити, бо тут усi становища були однаково небезпечнi.

Розстановивши цiле товариство, Максим дав ось який розпорядок:

– Тепер помолiмся, кому хто знае, а потiм разом заграймо в роги. Се буде перший знак i сполошить звiра. Потiм пiдемо горi плаем i станемо аж там, де вiн розширюеться. Там моi товаришi лишаться пильнувати виходу, щоб анi один звiр не уйшов, а ви, бояри, пiдете дальше, до самого матчиного леговища!

В добру хвилю по тiм залунали лiси й полонини хрипливим ревом жубрових рогiв.

Немов величезна хвиля, покотився голос по лiсах i зворах, розбиваючися, глухнучи, то знов подвоюючись. Пробуркалися лiси. Заскиглила каня[49 - Каня – хижий птах родини яструбових (Прим. М. Легкого)] над верховiттям смереки; зляканий беркут, широко розмахуючи крилами, пiднявся на воздухи; захрустiв звiр помiж ломами, шукаючи безпечноi криiвки. Нараз рик рогiв утих i ловцi пустилися в дорогу горi плаем. Усiх серця билися живiше ожиданням незвiсних небезпек, бою i побiди. Обережно пробирались вони рядами; передом ряд боярський, за ним парубоцький ряд; Максим iшов попереду, пильно надслухаючи та слiдячи звiрину. Цар ломiв, медвiдь, ще не показувався.

Дiйшли вже до самого найвужчого гирла, поза яким плай розширювався в велику споховасту площину. Ловцi знов тут зупинилися на розказ Максима, i знов загримiли ще з бiльшою силою жубровi роги, розносячи тривогу в сумрачнi медведячi гаври[50 - Гавра – барлiг (Прим. М. Легкого)]. Раптом затрiщав лiм недалеко, за величезною купою грубих перегнилих вивертiв.

– Бачнiсть[51 - Бачнiсть – увага (Прим. М. Легкого)]! – скрикнув Максим. – Звiр наближаеться!

Ледве сказав тi слова, коли втiм крiзь велику щiлину мiж двома переверненими пнями просунулася пелехата, величезна голова, i двое сiрих очей напiвцiкаво, напiвтривожно вдивлялися в Тугара Вовка, що стояв на своiм становищi, якраз о яких десять крокiв перед щiлиною. Тугар був старий вояк i старий ловець, – вiн не знав, що то тривога.