Захар Беркут

Тож, не говорячи анi слова, не вiдзиваючись нi до кого, вiн вихопив важку залiзну стрiлу з сагайдака, положив на лук i намiрявся до звiра.

– Мiряй в око, боярине! – шепнув з-позаду Максим.

Хвилька тривожноi мовчанки – свиснула стрiла – i заревiв звiр мов скажений, кинувши собою взад.

І хоть через те щез вiн ловцям з очей, скрившися за купою вивертiв, то ревiт його не втихав i не втихало скажене шеметання[52 - Шеметання – борсання (Прим. М. Легкого)].

– Далi за ним! – крикнув Тугар Вовк i кинувся до щiлини, кудою щез медвiдь.

Рiвночасно два бояри вже видряпалися були на верх виверту, вже попiднiмали своi ратища i старались дати iм вiдповiдний розмах, аби доконати звiра. Тугар Вовк, стоячи в щiлинi, пустив у нього другою стрiлою. Звiр заревiв ще дужче i кинувся втiкати, але очi його заплили кров’ю, вiн не мiг знайти виходу i розщибав[53 - Розщибатися – побиватися (Прим. М. Легкого)] собою о дерева. Ратище одного боярина впилось йому мiж ребра, але не завдало смертельноi рани.

Дикий рик раненого медведя розлягався чимраз дужче. В розпуцi[54 - Розпука – безнадiя; розпач (Прим. М. Легкого)] вiн пiдводився на заднi лапи, обтирав собi кров з очей, рвав i кидав галуззям наперед себе, але дарма; одно його око прошиблене було стрiлою, а друге раз у раз запливало кров’ю наново.

Шемечучись наослiп довкола, звiр наблизився знов до Тугара Вовка. Той вiдкинув лук i, причаiвшися за виваленим коренем, ухопив обiруч свiй важкий топiр i, коли медвiдь, мацаючи, добирався до знайомоi собi щiлини, вiн з усього розмаху цюкнув його згори в голову, аж череп розколовся надвое, мов розбита тиква.

Бризнув кровавий мозок на боярина, тихо, без рику повалився звiр додолу. Радiсно заревли труби бояр на знак першоi побiди.

Звiра витягнено з-помiж вивертiв i обдерто зi шкури. Тодi бояри рушили дальше, в гущавину. Сонце вже пiднялось на небi i меркотiло крiзь гiлляки, мов скiснi золотi нитки та пасма. Ловцi йшли тепер геть-геть веселiше, перехвалюючися своею вiдвагою й силою.

– Хоч я лише вовк, дрiбна звiрюка, то все ще дам раду тухольському медведевi! – говорив Тугар Вовк, радiючи.

Максим Беркут слухав тих перехвалок i сам не знав, чому йому жаль зробилося тухольського медведя.

– Що ж, – сказав вiн, – дурна звiрюка той медвiдь, самотою держиться. Якби вони зiбралися докупи, то хто знае, чи й стадо вовкiв дало би iм раду.

Тугар позирнув на нього гнiвно, але не сказав нiчого.