Захар Беркут

Той держав уже в руках простого, на оба боки острого меча, що його називав медвiдником, i готовився вiпхнути його вiстря в груди звiровi. Але вiстря поховзлося по костi i застряло в лопатцi, i звiр ухопив боярина в своi страшнi, залiзнi обiйми. Страшенно скрикнула нещаслива жертва; захрустiли костi пiд медведячими губами. Цiла та страшна i дрожжю проймаюча подiя скоiлася так раптово, так несподiвано, що, заким Максим мiг надбiгти з пiдмогою, вже боярин, хриплячи в передсмертних судорогах, лежав на землi, а над ним стояв кровавий медвiдь, вискаливши своi страшеннi зуби i ревучи на весь лiс з болю вiд одержаних ран.

Дрож пройшла у всiх по тiлi на той вид; бояри стали мов укопанi. Тiльки Максим спокiйно наложив стрiлу на свiй роговий лук, пiдiйшов два кроки ближче до медведя i, прицiлившися одну хвилину, пустив йому стрiлу просто в серце. Мов ножем перетятий, урвався рик звiра, i вiн повалився трупом на землю.

Не ревiли роги, не лунали веселi оклики по тiй новiй побiдi. Бояри, покинувши своi становища, збiглися на мiсце нещастя.

Хоч i як вони були загартованi в вiйнах, привикли бачити смерть бiля себе, але вид кровавого, потрощеного та пошарпаного трупа витиснув iз усiх грудей важкий зойк.

Мирослава вхопилась за груди i вiдвернула очi. Тухольськi пасемцi на сплетенi з галуззя мари положили трупа, а за ним потягли i медведя. Понура мовчанка залягла над товариством. Велика калюжа кровi блискотiла до сонця i нагадувала всiм, що тут iще перед хвилею стояв живий чоловiк, батько дiтям, веселий, охочий i повний надii, а тепер з нього лишилася лише безформна купа кровавого м’яса.

У великоi частi бояр вiдiйшла охота до ловiв.

– Цур iм, тим проклятим медведям! – говорили деякi. – Нехай тут хоч жиють, хоч гинуть собi, чи ж нам для них наражувати свое життя?

Але Тугар Вовк, а особливо Мирослава й Максим, налягали конче, аби кiнчити розпочате дiло. Бояри вкiнцi пристали, але якось дуже не радi були вертати на своi становища.

– Позвольте менi, бояри, слово сказати, – заговорив до них Максим.

– Моi товаришi-тухольцi замкнули вихiд i не пустять анi одного звiра вiдси. Тим-то нам не потрiбно розходитися вiддалiк одним вiд одних. Найлiпше буде, думаю, роздiлитися нам на двi ровти[56 - Ровта – загiн, гурт (Прим. М. Легкого)] i йти понад самi краi пропастi по обох боках. Так ми зможемо найлiпше зiгнати все до середини, а там разом з тухольськими пасемцями обступимо густою лавою i вистрiляемо до одного.