Захар Беркут

– Авжеж, авжеж, що так лiпше, – крикнули деякi бояри, не бачачи насмiшливого усмiху, що перелетiв по устах Максима.

Тодi товариство роздiлилося. Одну ровту провадив Тугар Вовк, а другу Максим. Мирослава з власноi охоти прилучилася до другоi ровти, хоч i сама не могла собi вияснити, для чого. Мабуть, шукала небезпеки, бо Максим виразно казав, що дорога другоi ровти небезпечнiша.

Знов заграли роги, i обi ровти розiйшлися. Ловцi йшли де парами, де одинцем, то сходячись, то розходячись, щоб вишукувати дорогу.

Купами йти було зовсiм неможливо. Зближались уже до самого верха; верх сам був голий, але понижче був цiлий вал камiння, звалищ i вивертiв. Туди пройти було найтруднiше i найнебезпечнiше.

В однiм мiсцi стирчала купа звалищ, мов висока башта. Ломаччя, камiння i навiяне вiд давнiх-давен листя загороджувало, бачилось, усякий приступ до природноi твердинi. Максим поповз понад самим краем глибочезноi пропастi, чiпляючись де-де моху та скальних обривiв, щоб туди винайти прохiд.

Бояри ж, не навиклi до таких неприступних i карколомних дорiг, пiшли здовж валу, надiючись найти далi перерву i обiйти його.

Мирослава зупинилася, немов щось держало ii близ Максима; ii бистрi очi вдавлювалися пильно в настобурчену перед нею стiну лому, шукаючи хоч би й як трудного проходу. Недовго так i вдивлялася, але смiло почала вдиратися на великi кам’янi брили та виверти, що завалювали прохiд. Стала на версi i гордо озирнулася довкола. Бояри вiдiйшли вже були досить далеко, Максима не видно, а перед нею безладна сутолока скал та ломiв, через яку, бачилось, прохiд був неможливий.

Але нi! Он там, трохи вiддалiк, лежить величезна смерека кладкою понад те пекло, – туди безпечно можна перейти до вершка!

Недовго думаючи, Мирослава пустилася на ту кладку. А вступаючи на неi, ще раз озирнулася i, горда зi свого вiдкриття, приложила гарно точений рiг до своiх коралових уст i затрубила на весь лiс. Луна покотилася полонинами, розбиваючись у дебрях та зворах чимраз на бiльше часток, аж поки не сконала десь у далеких, недоступних гущавинах.

На голос Мирославиного рога вiдiзвався здалека рiг ii батька, а там i роги iнших бояр. Ще хвильку завагувалася Мирослава, стоячи високо на вивертi. Смерека була дуже стара i наскрiзь порохнява, а всподу, в непрогляднiй гущавинi ломiв, здавалось iй, що чуе легкий хрускiт i муркотання. Прислухалася лiпше – не чути нiчого. Тодi вона смiло ступила на свою кладку.