Захар Беркут

Максим чогось немов змiшався, почервонiв, спустив очi i, зупиняючись, проговорив:

– Я чув твiй тривожний знак… але не знав, де ти… Богу дякувати, що й так додряпався!

Мирослава все ще стояла на мiсцi, держачи руку гарного парубка в своiй руцi i дивлячись у його хороше, сонцем опалене i здоровим рум’янцем осяяне, одверте, щире лице. В тiй хвилi вона не почувала нiчого, крiм вдячностi за рятунок вiд нехибноi смертi. Але коли Максим, трохи осмiлившись, стиснув ii нiжну, а так сильну руку, тодi Мирослава почула, як щось солодко защемiло iй коло серця, як лице ii загорiлось стидливим рум’янцем, – i вона спустила очi, а слово подяки, котре готове було вилетiти з ii уст, так i завмерло на губах i розiллялось по лицi дивним чаром розгоряючого сердечного чуття.

Максим перший отямився. В його серцi, смiлiм i чистiм, як щире золото, вiдразу блиснула щаслива думка, котра тут же перемiнилася в незломне рiшення. Се вернуло йому всю смiлiсть i певнiсть поступування. Приложивши рiг до уст, вiн затрубив радiсно на знак побiди.

Тут же, за стiною вивертiв, обiзвалися роги Тугара й iнших бояр. Звинна[58 - Звинний – спритний (Прим. М. Легкого)], як вивiрка[59 - Вивiрка – бiлка (Прим. М. Легкого)], Мирослава швидко видряпалась назад на той вал, з якого була впала, i вiдтам оголосила цiлому стрiлецькому товариству свою пригоду i помiч, якоi дiзнала вiд Максима. З трудом видряпався сюди Тугар Вовк, а за ним i iншi бояри; Тугар довго держав доньку в обiймах, а побачивши кров на ii одежi, аж затремтiв.

– І ти, ти, моя доню, була в такiй небезпецi! – І вiн раз по разу обнiмав доньку, немов боячись утратити ii.

Потiм вiн злiз униз до Максима, що порався коло медведицi i коло молодих медведят. Молодi, що не знали ще свого ворога в чоловiцi, муркотiли любенько в гнiздi i бавились собi, мов малi песики; вони давали себе гладити руками i зовсiм не боялися людей. Максим узяв iх на руки i положив перед Мирославою й Тугаром.

– Отее ваша здобич! – сказав вiн. – Ви чей же радо приймете в своiм домi таких гостей.

Згромадженi бояри глядiли то радiсно на малi медведята, то зо страхом на вбиту медведицю, обзирали рану i подивляли силу й смiлiсть Мирослави, що могла вдатися в боротьбу з такою страшною звiрюкою.

– О нi, – сказала, смiючись, Мирослава, – без помочi отсього чесного молодця була б я тепер лежала там, як сеся звiрюка, пошарпана й закровавлена! Йому вiд мене належиться велика подяка.

Тугар Вовк якось немов нерадо слухав тоi бесiди своеi доньки.