Захар Беркут

Хоч i як вiн любив ii, хоч i як радувався ii вибавленням[60 - Вибавлення – порятунок (Прим. М. Легкого)] iз великоi небезпеки, але все-таки вiн волiв би був, якби вибавив його доньку боярський син, а не сей простий тухольський мужик, не сей «смерд», хоч i як, зрештою, той смерд умiв подобатися Тугаровi. Та все-таки йому, гордому бояриновi, що вирiс i великоi честi дослужився при князiвськiм дворi, важко було прилюдно вiддавати подяку за вирятування доньки – мужиковi. Але нiщо було дiяти… Обов’язок вдячностi так був глибоко вкорiнений у наших рицарських предкiв, що й Тугар Вовк не мiг вiд нього виламатися.

Вiн узяв Максима за руку i випровадив його наперед.

– Молодче, – сказав вiн, – донька моя, едина моя дитина, говорить, що ти вирятував ii життя з великоi небезпеки. Я не маю причини не вiрити ii слову. Прийми ж за свое чесне дiло подяку вiтця, котрого вся любов i вся надiя в тiй однiй дитинi. Я не знаю, чим тобi можемо вiдплатити за се дiло, але будь певний, що скоро се коли-будь буде в моiй силi, то боярин Тугар Вовк не забуде того, що тобi завдячуе.

Максим стояв при тих словах, мов на гранi. Вiн не привик до таких прилюдних похвал i зовсiм не надiявся, анi не бажав нiчого подiбного. Вiн змiшався при боярських похвалах i не знав, чи вiдповiдати що-небудь, чи нi, а вкiнцi сказав коротко:

– Нема за що дякувати, боярине! Я зробив те, що кождий на моiм мiсцi зробив би, – за що ж тут дякувати? Нехай донька твоя буде здорова, але на вдячнiсть нiяку я не заслужив.

Сказавши се, вiн пiшов, аби закликати своiх тухольських товаришiв.

При iх помочi медведицю швидко обдерто зi шкури, а малi медведята перенесено на збiрне мiсце, вiдки цiле товариство по скiнченню ловiв мало удатися назад до табору.

Сонце доходило вже полудня i сипало гаряче золотисте промiння на тухольськi гори; розiгрiта живиця сильнiше запахла в лiсах; гордо i тiльки десь-колись помахуючи розпластаними крилами, плавав яструб високо понад полонинами в лазуровiм океанi. Тиша стояла в природi. Тiльки з одного пригiрка Зелеменя лунали голоси ловецьких труб i крики ловецького товариства.

Лови скiнчилися, хоч i не зовсiм щасливо. На дрючках несли тухольськi парубки поперед ловцями три медведячi шкури i в мiшку двое медведят, а на ношах iз галуззя несли боярськi слуги позаду товариства окровавленого, задубiлого вже трупа нещасливого боярина, що погиб вiд медведячих лап.

Швидко пiд проводом Максима дiйшло товариство до мисливського табору. Лови були скiнченi.