Захар Беркут

Мiй батько сам витичував[67 - Витичувати – визначати, скеровувати (Прим. М. Легкого)] ii на протязi п’ятьох миль; кождий мiсток, кожда закрутина, кождий вивiз на тiм протязi зроблений за його показом.

Боярин неохiтно якось поглянув горами, куди на далекий протяг понад потоком вилася мiж скалами протерта гiрська дорога. Потiм глянув долi вивозом i похитав головою.

– Твiй батько мае велику власть над громадою? – спитав вiн.

– Власть, боярине? – вiдказав здивований Максим. – Нi, властi у нас над громадою не мае нiхто: громада мае власть сама, а бiльше нiхто, боярине.

Але мiй батько досвiдний чоловiк i радо служить громадi. Як вiн говорить на радi громадськiй, так не зумiе нiхто в цiлiй верховинi. Громада слухае батьковоi ради, – але властi батько мiй не мае нiякоi i не жадае ii.

Очi Максима блищали огнями гордостi й подиву, коли говорив про свого батька.

Тугар Вовк при його словах у задумi похилив голову; зате Мирослава глядiла на Максима, не зводячи з нього очей. Слухаючи Максимових слiв, вона чула, що його батько стаеться для неi таким близьким, таким мов рiдним чоловiком, немов вона вiк жила пiд його батькiвською опiкою.

Але Тугар Вовк ставав чимраз бiльше понурий, чоло його морщилося, i очi з виразом давно здержуваного гнiву звернулися на Максима.

– То се твiй батько бунтуе тухольцiв против мене i против князя? – спитав вiн нараз терпким, рiзким тоном. Немов болющий дотик, вразили тi слова Мирославу; вона зблiдла i позирала то на батька, то на Максима.

Але Максим цiлком не змiшався вiд тих слiв, а вiдповiв спокiйно:

– Бунтуе громаду, боярине? Нi, се тобi неправду сказано. Вся громада гнiвна на тебе за те, що ти присвоюеш собi громадський лiс i полонину, не спитавши навiть громади, чи схоче вона на те пристати, чи нi.

– А так, ще питатися вашоi громади! Менi князь дарував той лiс i тоту полонину, i менi нi в кого бiльше дозволятися.

– Те самiсiньке й говорить громадi мiй батько, боярине. Мiй батько уцитькуе громаду i радить пiдождати аж до громадського суду, на котрiм те дiло розбереться.

– Громадського суду! – скрикнув Тугар Вовк. – То й я мав би ставати перед тим судом?

– Думаю, що й тобi самому се буде пожадане. Ти будеш мiг усiм доказати свое право, вспокоiти громаду.

Тугар Вовк вiдвернувся. Вони йшли далi вивозом, який закручувався насерединi, щоб зробити дорогу не так похилою i не так небезпечною. Максим, iдучи позаду, не зводив очей iз Мирослави.