Захар Беркут

Як сильно, як гаряче любила вона в тiй хвилi Максима!

А Тугар Вовк хоч i слухав Максимовоi повiстi, але, бачилось, не дуже вiрив iй, тiльки ще раз обернувся, позирнув на кам’яного тухольського Сторожа i з погордою всмiхнувся, немов подумав собi: «От дурнi смерди, в якiй дурницi покладають свою гордiсть i свою надiю!»

Вже нашi пiшоходи минули вузький протiк тухольського потоку i вийшли на ясний свiт. Перед iх очима раптом розкинулася довга, крутими горами обмежена долина Опору, котра ген-ген сходилася з долиною Стрию.

Сонце вже клонилося на захiд i гарячим пурпуром меркотiло в широких хвилях Опору. Тухольський потiк скаженими скоками i з лютим шумом гуркотiв додолу, щоб скупатися в Опорi. Його вода, рiзко вiдбиваючи в собi заходову червонiсть, виглядала неначе кров, що бурхае з величезноi рани. Довкола шумiли темнi вже лiси.

Хвилю стояли нашi пiшоходи, напуваючись тою безсмертною i живущою красою природи. Максим немов вагувався на якiйсь думцi, що так i засiла в його головi i силомiць просилася на волю.

Далi вiн зiбрався з вiдвагою i приблизився до Тугара Вовка, тремтячи й червонiючись.

– Боярине-батьку, – сказав вiн незвичайно м’яким i несмiливим голосом.

– Чого тобi треба?

– Позволь менi бути твоiм найщирiшим слугою…

– Слугою? Що ж, се нетрудно, – прийди з батьком i наймись, коли конче хочеш на службу.

– Нi, боярине, не так ти зрозумiв мене… Позволь менi бути твоiм сином!

– Сином? Але ж у тебе е свiй батько, i, як чую, далеко лiпший, справедливiший i мудрiший вiд мене, коли завтра буде судити мене!

Боярин гiрко, iдовито всмiхнувся.

– Я хотiв сказати, – поправився Максим, – хотiв сказати ще не так. Боярине, вiддай за мене доньку свою, котру я люблю дужче свого життя, дужче душi своеi!

Грiм з ясного неба не був би так перелякав Тугара Вовка, як тi гарячi, а при тiм простi слова молодого парубка. Вiн вiдступив два кроки назад i прошибаючим, з гнiвом i погордою змiшаним поглядом мiрив бiдного Максима вiд нiг до голови.

Лице його було недобре, аж сине, зуби йому зацiпило, губи дрожали.

– Смерде! – скрикнув вiн нараз, аж дооколичнi гори залунали тим проклятим окликом. – Що се за слова смiеш говорити до мене? Повтори ще раз, бо се не може бути, щоб я справдi чув те, що менi причулося.

Грiзний крик боярина збудив i в Максима його звичайну смiлiсть i рiшучiсть.