Каїн і Авель

Але заради справедливостi варто зазначити, що панi Кебот проявила значно бiльший iнтерес до свого онука та доньки, нiж панi Каiн. Потому ревiзiя перейшла до квiтiв.

– Як добре, що Джексони не забули, – бурмотiла панi Кебот, яка була б шокована, якби сталося iнакше.

Огляд панi Каiн був ретельнiшим. Їi очi вивчили нiжнi квiточки, перш нiж перейти до листiвок адресантiв. Вона заспокiйливо шепотiла собi прiзвища: Адамси, Лоуренси, Лоджеси, Гiггiнси. Жодна бабуся не коментувала iмена, яких не знала; обидвi вже вийшли з вiку тих, хто бажае пiзнати щось нове або когось нового.

Вони обое лишилися дуже задоволеними: народився спадкоемець i, на перший погляд, вiн виявився цiлком задовiльним. Обидвi вважали, що iхнi остаточнi родиннi зобов’язання, хоч i не ними, але виконанi, i тепер вони вже можуть перейти iз солiсток до хору.

Та вони обидвi помилялися.

Близькi друзi Анни й Рiчарда з’являлися упродовж усього дня, даруючи презенти та щирi побажання.

Першi були iз золота або срiбла, а останнi мали вишуканий бостонський акцент.

До того часу, коли ii чоловiк приiхав наприкiнцi робочого дня, Анна вже була цiлком виснажена. Рiчард здавався не таким жорстким, як зазвичай. Вiн уперше у своему життi випив келих шампанського пiд час обiду, як наполягав Емос Кербес, у присутностi всiх членiв Сомерсет-клубу, тож уникнути цього не вдалося. Вiн стояв у своему довгому чорному смугастому плащi на весь свiй зрiст у шiсть футiв й один дюйм, а його темне волосся з пробором у центрi блищало у свiтлi великоi електричноi жарiвки.

Мало хто мiг би правильно визначити його вiк. Молодiсть нiколи не була такою важливою для нього; дехто з дотепникiв навiть припускав, що вiн уже народився в середньому вiцi. Та це не хвилювало чоловiка: важливими були лише сутнiсть i репутацiя. Вiльяма Ловелла Каiна викликали iще раз, щоб усе перевiрити так само, як його батько перевiряв баланс наприкiнцi банкiвського дня. Усе, здавалося, було на мiсцi. Хлопчик мав двi ноги, двi руки, десять пальцiв на руках i десять пальцiв на ногах. Рiчард не бачив нiчого, що могло б потiм збентежити його, тому Вiльяма вiдпустили.

– Учора ввечерi я повiдомив директора школи Святого Павла, – поiнформував вiн свою дружину. – Вiльям зачислений на вересень 1918 року.

Анна промовчала. Либонь, Рiчард узявся планувати майбутне Вiльяма iще задовго до його народження.

– Ну, моя люба, сподiваюся, що ти вже цiлком одужала, – мовив вiн, провiвши у лiкарнi лише три днi свого життя.