Каїн і Авель

Ясьо вже й не знав, як ставитися до цього шестирiчного хлопчика, який тепер був так добре вдягнений i правильно балакав i гомонiв про те, що батько був не спроможний второпати, та вiн цього й не прагнув. А що iще гiрше – Владек, здавалося, нiчого не робив i весь день марнував на читання. Що б сталося з тим, хто не зумiв би нарубати дров або вполювати зайця? Як могла така людина сподiватися провадити чесне життя? Тому господар оселi також молився, щоб свята минули швидко.

Гелена пишалася Владеком i спершу навiть вiдмовлялася визнати, що мiж ним та iншими дiтьми ввiгнали клин.

Але довго так тривати не могло. Граючи у солдатикiв одного вечора, i Стефан, i Франек, генерали протиборчих армiй, вiдмовилися приймати Владека до своiх лав.

– Чому я завжди маю бути поза грою?! – заволав Владек. – Я хочу вступити в бiй!

– Тому що ти вже не один iз нас, – заявив Стефан. – І в будь-якому випадку насправдi ти не наш брат.

Запала мовчанка до того, як Франек додав:

– Батько нiколи тебе не хотiв, тiльки матка забажала тебе залишити.

Владек озирнувся по колу дiтей, шукаючи Флорентину.

– Як це розумiти, Стефане, що я не твiй брат? – поцiкавився вiн.

Так Владек дiзнався таемницю свого народження i збагнув, чому вiн завжди почувався iнакшим серед своiх братiв i сестер. Вiн був у душi задоволений, коли виявив, що прийшов iз невiдомого племенi, якому незнане вбоге життя мисливцiв, i що вiн мае у собi зародок духу, який зробить можливим усе.

Пiсля того як злощасне свято нарештi добiгло кiнця, Владек повернувся до замку iще вдосвiта, за кiлька крокiв позад нього неохоче пленталася Флорентина.

Леон привiтав приятеля з розпростертими обiймами; для нього, iзольованого статками свого батька, як i Владек був обмежений бiднiстю мисливця, це Рiздво також було незначним святом. Із цiеi митi двое хлопцiв стали нерозлийвода.

Коли почалися лiтнi канiкули, Леон попросив батька дозволити Владеку лишитися в замку. Барон погодився, бо вiн також прикипiв до сина лiсника. Владек був на сьомому небi вiд радощiв.

Вiн повернеться до дерев’яноi хижки iще лише раз у своему життi.

6

Вiльям Каiн рiс швидко, й усi, котрi з ним контактували, вважали його чарiвною дитиною; у першi роки свого життя вiн спiлкувався здебiльшого з близькими родичами або люблячими слугами.

Горiшнiй поверх будинку Каiнiв вiсiмнадцятого столiття на Луiсбург-сквер перетворили на дитячу кiмнату, вщент запруджену iграшками. Для нещодавно залученоi няньки видiлили окрему спальню та вiтальню.