Каїн і Авель

Юний мисливець побiг додому, де його мати готувала вечерю, чекаючи лише на впольованих зайцiв; усе iнше вже було готове. Їй було цiкаво, скiльки син зумiв упiймати сьогоднi; щоб нагодувати сiм’ю iз вiсьмох осiб, iх потрiбно було не менше трьох. Інодi хлопцевi вдавалося вполювати качку, гусака або навiть фазана, який приблудився з маетку барона, на якого працював його батько. Та цiеi ночi вiн уполював зовсiм iншу iстоту.

Коли пiдлiток дiйшов до обiйстя, то так i не наважився перекинути свою здобич навiть в одну руку, тож копав дверi ногою, поки iх не вiдчинила його мати.

Хлопець мовчки простягнув iй малюка. Жiнка не поспiшала забрати цю ношу в сина i зацiпенiла, затуляючи однiею рукою рота, задивившись на нещасне створiння.

– Святий Боже… – тiльки й сказала вона та перехрестилася.

Пiдлiток поглянув в обличчя матерi, шукаючи якоiсь ознаки задоволення чи гнiву. Та знайшов очi, що сяяли нiжнiстю, якоi вiн зроду-вiку не бачив. Тодi й зрозумiв, що цей вчинок був хорошим.

– Це маленьке дитя, – сказала його мати й узяла малюка на руки.

 – Де ти його знайшов?

– Вниз по рiчцi, матко, – вiдповiв вiн.

– А його мати?

– Мертва…

Вона знову перехрестилася.

– Швидко бiжи та розповiси батьковi, що сталося. Вiн знайде Уршулу Войнак у маетку, треба iх обох вiдвести до матерi. А тодi переконайся, що вони прийдуть сюди.

Хлопчик обтер руки об штани, щасливий, що удалося не впустити цю слизьку iстоту, i помчав шукати батька.

Його мама зачинила дверi плечем та закликала Флорентину, свою старшу доньку, i звелiла iй поставити баняк на вогонь.

Вiдтак сiла на дерев’яний ослiнчик, розстебнула блузку i запхала свою втомлену пипку до маленького зморщеного ротика. Софiя, ii наймолодша донька, якiй виповнилося лише шiсть мiсяцiв, сьогоднi мала залишитися без вечерi. Врештi-решт, як i вся родина.

– І заради чого? – сказала жiнка вголос, загортаючи дитину в хустину. – Бiдна малеча помре iще до свiтанку.

Вона не повторила цих слiв Уршулi Войнак, коли та прибула за кiлька годин.

Лiтня повитуха омила маленьке тiльце та схилилася до пупка. Чоловiк тихо стояв бiля грубки i спостерiгав за тим, що дiеться.

– Гiсть приводить до оселi Бога, – процитувала жiнка стару польську приказку.

Чоловiк сплюнув.

– Бодай його холера забере! Нам досить i власних дiтей.

Жiнка зробила вигляд, що не почула його, й погладила в темрявi темне волосся на голiвцi дитини.

– Як ми його назвемо? – запитала вона.

Їi чоловiк стенув плечима.