Каїн і Авель

Владек був там лише один раз у своему життi, коли вони з Леоном приiжджали туди зустрiчати барона з його поiздки до Варшави. Начальник станцii тодi привiтав iх, коли вони зайшли досередини. Цього разу iх нiхто не вiтав.

Бранцям наказали розмiститися на платформi й дали козячого молока, капусняку i чорного хлiба. Із двадцяти п’яти слуг, якi ранiше стали в’язнями у пiдземеллi, вижили дванадцятеро: десятеро чоловiкiв i двi жiнки. Владек узяв на себе вiдповiдальнiсть роздiлити скупий харч мiж ними.

Вiн припустив, що iх змусять чекати потяга, але впала нiч, i довелося спати просто неба. Це був рай порiвняно iз пiдземеллям. Владек дякував Боговi, що погода ще була лагiдною.

Увесь наступний день вони чекали потяга, а той так i не з’являвся, пiсля чого настала ще одна безсонна нiч, холоднiша за попередню. Коли прийшов ранок, вони все ще чекали. Нарештi ешелон прибув на станцiю. З нього висипали вояки, теревенячи своею ненависною мовою, i потяг рушив далi, не пiдiбравши жалюгiдну Владекову ватагу.

Тому вони провели на платформi iще одну нiч.

Владек прокинувся i став роззиратися, чи не можна було б утекти, але упродовж ночi один iз його дванадцятьох товаришiв по нещастю спробував це зробити, i його застрелили iще до того, як той пiдбiг до паркана.

Це був управитель барона, Людвик – один iз свiдкiв баронiвського заповiту щодо спадщини Владека. Його тiло залишилося лежати на трасi як попередження усiм, хто захоче вчинити щось подiбне.

Увечерi третього дня iще один потяг прибув на станцiю.

Це був великий локомотив, який тягнув пасажирськi, а за ними й вантажнi вагони, на бортах яких було написано «худоба», а пiдлогу вкривала солома. Кiлька вагонiв уже були заповненi арештантами, але звiдки вони, Владек не знав. Хлопця та його маленький гурт загнали в один iз них, щоб вiдправити у подорож, але куди? Пiсля iще кiлькох годин очiкування потяг нарештi рушив зi станцii – у схiдному напрямку, як Владек оцiнив за рухом призахiдного сонця.

Озброенi охоронцi сидiли схрестивши ноги на дахах критих вагонiв. Протягом тiеi нескiнченноi подорожi вони iнколи пострiлювали згори, що призвело до того, що iще одне тiло впало пiд укiс, демонструючи марнiсть будь-якоi думки про втечу.

Коли потяг зупинився в Мiнську, iм уперше дали кращоi iжi – чорний хлiб, воду, горiхи та просо – пiсля чого поiздка продовжилася. Інодi вони iхали по три днi, не бачачи жодноi станцii.