Кобзар

Нехай злиднi живуть три днi

Я iх заховаю,

Заховаю змiю люту

Коло свого серця,

Щоб вороги не бачили,

Як лихо смiеться…

Нехай думка, як той ворон,

Лiтае та кряче,

А серденько соловейком

Щебече та плаче

Нишком – люди не побачать,

То й не засмiються…

Не втирайте ж моi сльози,

Нехай собi ллються,

Чуже поле поливають

Щодня i щоночi,

Поки, поки… не засиплють

Чужим пiском очi…

Отаке-то… А що робить?

Журба не поможе.

Хто ж сиротi завидуе —

Карай того, боже!

Думи моi, думи моi,

Квiти моi, дiти!

Виростав вас, доглядав вас,

Де ж менi вас дiти?

В Украiну iдiть, дiти!

В нашу Украiну,

Попiдтинню, сиротами,

А я – тут загину.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу…

Привiтай же, моя ненько,

Моя Украiно,

Моiх дiток нерозумних,

Як свою дитину.

[1839, С.-Петербург]

ПЕРЕБЕНДЯ

Перебендя старий, слiпий,

Хто його не знае?

Вiн усюди вештаеться

Та на кобзi грае.

А хто грае, того знають

І дякують люде:

Вiн iм тугу розганяе,

Хоть сам свiтом нудить.

Попiдтинню сiромаха

І днюе й ночуе;

Нема йому в свiтi хати;

Недоля жартуе

Над старою головою,

А йому байдуже;

Сяде собi, заспiвае:

«Ой не шуми, луже!»

Заспiвае та й згадае,

Що вiн сиротина,

Пожуриться, посумуе,

Сидячи пiд тином.

Отакий-то Перебендя,

Старий та химерний!

Заспiвае про Чалого

На Горлицю зверне;

З дiвчатами на вигонi —

Гриця та веснянку,

А у шинку з парубками —

Сербина, Шинкарку

З жонатими на бенкетi

(Де свекруха злая) —

Про тополю, лиху долю,

А потiм —

У гаю;

На базарi – про Лазаря,

Або, щоб те знали,

Тяжко-важко заспiвае,

Як Сiч руйнували.

Отакий-то Перебендя,

Старий та химерний!

Заспiвае, засмiеться,

А на сльози зверне.

Вiтер вiе-повiвае,

По полю гуляе.

На могилi кобзар сидить

Та на кобзi грае.

Кругом його степ, як море

Широке, синiе;

За могилою могила,

А там – тiлько мрiе.

Сивий ус, стару чуприну

Вiтер розвiвае;

То приляже та послуха,

Як кобзар спiвае,

Як серце смiеться, слiпi очi плачуть…

Послуха, повiе…

Старий заховавсь

В степу на могилi, щоб нiхто не бачив,

Щоб вiтер по полю слова розмахав,

Щоб люде не чули, бо то боже слово,

То серце по волi з богом розмовля,

То серце щебече господнюю славу,

А думка край свiта на хмарi гуля.