Кобзар

Виспiвуе, поки вийде

Чорнобрива з хати;

А вiн ii запитае:

«Чи не била мати?»

Стануть собi, обiймуться, —

Спiва соловейко;

Послухають, розiйдуться,

Обое раденькi.

Нiхто того не побачить,

Нiхто не спитае:

«Де ти була, що робила?»

Сама собi знае.

Любилася, кохалася,

А серденько млiло:

Воно чуло недоленьку,

А сказать не вмiло.

Не сказало – осталася,

День i нiч воркуе,

Як голубка без голуба,

А нiхто не чуе.

Не щебече соловейко

В лузi над водою,

Не спiвае чорнобрива,

Стоя пiд вербою;

Не спiвае,– як сирота,

Бiлим свiтом нудить.

Без милого батько, мати —

Як чужii люде.

Без милого сонце свiтить —

Як ворог смiеться;

Без милого скрiзь могила…

А серденько б'еться!

Минув i рiк, минув другий

Козака немае;

Сохне вона, як квiточка, —

Нiхто не питае.

«Чого в'янеш, моя доню?» —

Мати не спитала,

За старого, багатого

Нищечком еднала.

«Іди, доню, – каже мати,

Не вiк дiвовати.

Вiн багатий, одинокий —

Будеш пановати».

«Не хочу я пановати,

Не пiду я, мамо!

Рушниками, що придбала,

Спусти мене в яму.

Нехай попи заспiвають,

А дружки поплачуть:

Легше менi в трунi лежать,

Нiж його побачить».

Не слухала стара мати,

Робила, що знала;

Все бачила чорнобрива,

Сохла i мовчала.

Пiшла вночi до ворожки,

Щоб поворожити:

Чи довго iй на сiм свiтi

Без милого жити?

«Бабусенько, голубонько,

Серце мое, ненько!

Скажи менi щиру правду,

Де милий-серденько?

Чи жив, здоров, чи вiн любить,

Чи забув-покинув?

Скажи ж менi, де мiй милий?

Край свiта полину!

Бабусенько, голубонько,

Скажи, коли знаеш!

Бо видае мене мати

За старого замiж.

Любить його, моя сиза,

Серце не навчити.

Пiшла б же я утопилась —

Жаль душу згубити.

Коли нежив чорнобривий,

Зроби, моя пташко,

Щоб додому не вернулась…

Тяжко менi, тяжко!

Там старий жде з старостами…

Скажи ж мою долю».

«Добре, доню; спочинь трошки..

Чини ж мою волю.

Сама колись дiвовала,

Тее лихо знаю;

Минулося – навчилася,

Людям помагаю.

Твою долю, моя доню,

Позаторiк знала,

Позаторiк i зiллячка

Для того придбала».

Пiшла стара, мов каламар

Достала з полицi.

«Ось на тобi сего дива!

Пiди до криницi;

Поки пiвнi не спiвали,

Умийся водою,

Випий трошки сего зiлля —

Все лихо загоiть.

Вип'еш – бiжи якомога;

Що б там нi кричало,

Не оглянься, поки станеш

Аж там, де прощалась.