Кобзар

 – Не вернуться,

Навiки пропали!»

Правда, море, правда, сине!

Такая iх доля:

Не вернуться сподiванi,

Не вернеться воля,

Не вернуться запорожцi,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Украiну

Червонi жупани!

Обiдрана, сиротою

Понад Днiпром плаче;

Тяжко-важко сиротинi,

А нiхто не бачить…

Тiлько ворог, щ. о смiеться…

Смiйся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине,

Слава не поляже;

Не поляже, а розкаже,

Що дiялось в свiтi,

Чия правда, чия кривда

І чиi ми дiти.

Наша дума, наша пiсня

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава Украiни!

Без золота, без каменю,

Без хитроi мови,

А голосна та правдива,

Як господа слово.

Чи так, батьку отамане?

Чи правду спiваю?

Ех, якби-то!.. Та що й казать?

Кебети не маю.

А до того – Московщина,

Кругом чужi люде.

«Не потурай», – може, скажеш,

Та що з того буде?

Насмiються на псалом той,

Що виллю сльозами;

Насмiються… Тяжко, батьку,

Жити з ворогами!

Поборовся б i я, може,

Якби малось сили;

Заспiвав би, – був голосок,

Та позички з'iли.

Отаке-то лихо тяжке,

Батьку ти мiй, друже!

Блуджу в снiгах та сам собi:

«Ой не шуми, луже!»

Не втну бiльше. А ти, батьку,

Як сам здоров знаеш;

Тебе люде поважають,

Добрий голос маеш;

Спiвай же iм, мiй голубе,

Про Сiч, про могили,

Коли яку насипали,

Кого положили.

Про старину, про те диво,

Що було, минуло —

Утни, батьку, щоб нехотя

На ввесь свiт почули,

Що дiялось в Украiнi,

За що погибала,

За що слава козацькая

На всiм свiтi стала!

Утни, батьку, орле сизий!

Нехай я заплачу,

Нехай свою Украiну

Я ще раз побачу,

Нехай ще раз послухаю,

Як те море грае,

Як дiвчина пiд вербою

Гриця заспiвае.

Нехай ще раз усмiхнеться

Серце на чужинi,

Поки ляже в чужу землю,

В чужiй домовинi.

[1839, С.-Петербург]

ІВАН ПІДКОВА

I

Було колись – в Украiнi

Ревiли гармати;

Було колись – запорожцi

Вмiли панувати.

Панували, добували

І славу, i волю;

Минулося – осталися

Могили на полi.

Високii тi могили,

Де лягло спочити

Козацькее бiле тiло,

В китайку повите.

Високii тi могили

Чорнiють, як гори,

Та про волю нишком в полi

З вiтрами говорять.

Свiдок слави дiдiвщини

З вiтром розмовляе,

А внук косу несе в росу,

За ними спiвае.

Було колись – в Украiнi

Лихо танцювало,

Журба в шинку мед-горiлку

Поставцем кружала.