Коні не винні (збірник)

І вiн не пручався вiд того нового чуття, вiн залюбки, охоче вiддавався йому, радiв iм. Йому здавалось, що досi вiн не був цiлою людиною, iно половиною, що вiн знайшов другу половину свою i через те починае жити новим, повним життям. Уявити собi життя без Настi вiн не мiг, не вмiв…

А Настя усе була добра, тиха, сумирна. Багато говорити вона не любила. Усе слухае, що говорять другi, i всмiхаеться очима та куточками уст. Але як скаже слово, то так i влетить ластiвкою те слово до серця i, мов крильцями, розмае тугу.

Тиха, як ягниця, нiжна, як голубка. Гнат почав ходити до iх хати. Ходили й другi парубки. Межи ними був здоровий та веселий парубок Петро. Не раз стискалося Гнатове серце, не раз зсувалися тонкi брови, коли безжурний Петро гнув всiлякi жарти, вигадки, весело, по-дитячи смiявсь. Настя охоче слухала жартiв говiркого Петра i часом навiть забувала на Гната. З природи мовчазна, вона залюбки слухала веселу та гарну бесiду. Досада брала Гната, що вiн не похопиться бистрим словом, як Петро. З тоi досади Гнат ставав ще мовчазнiшим. Тiльки в серцi збиралась ненависть до Петра та жаль до Настi. Але скаже Настя ласкаве слово, вийде до його пiд яблуню – i вiн знов лине щасливою думкою в будучину. Настя, здаеться, любила його, але якось не важилась сказати йому рiшуче слово. Що, було, не спитае вiн: «Пiдеш за мене? присилати старостiв?» – вона в одно: «А я знаю?.. Я тебе й так люблю…» Вже й подруга Настина, весела чорна Олександра, смiючись, каже: «Оце, Господи! нявчить, наче кицька замлiла! Та ти кажи, чи пiдеш за його, чи не пiдеш, а то водить парубка – нi собi, нi людям!. .» Аж ось одного майового веселого дня сказала Настя, стоячи пiд яблунею: «Пiду за тебе, присилай старостiв!» Вiн не тямився з радощiв. Третього дня пiсля тоi розмови Гнат з старостами йшов до Явдошиноi хати.

Добре пам’ятае вiн, як колотилось його серце, коли старости взялися за клямку i вiдчинили дверi. В хатi стояв гомiн. Петро з старостами сидiв на лавi. Стара Явдоха частувала гостей горiлкою й бажала дочцi та Петровi щасливоi долi.

Настя стояла коло печi, пiдперши голову рукою. Гнат зрозумiв усе i враз почув, що всерединi в його щось обiрвалось, кров попливла з тiла, i вiн похолов, як мрець. В головi путалися питання: «як? що? за вiщо?» Старости щось говорили, вiн навiть не розiбрав гаразд, про що, мабуть, потiшали його; далi взяли пiд руки та, мов п’яного, вивели з хати. Несподiване лихо приголомшило Гната.