Марія Антуанетта

Ну й прикра ситуацiя для побожноi, надмiру правовiрноi Марii Терезii! У Вiднi ii славетний комiтет звичайностi таких-от дам безжально шмагае батогами й запроторюе до виправних закладiв – i невже вона звелить своiй дочцi виявляти люб’язнiсть тiй особi? З другого боку, хiба ж можна iй ставати проти короля? У змученiй материнiй душi затято засперечалися сувора католичка й полiтик. Зрештою давня i вправна дипломатка ухилилась вiд рiшення, зiпхнувши всю справу на державну канцелярiю. Доньцi сама нiчого не пише, а своему мiнiстровi Каунiцу звелiла скласти рескрипт для Мерсi, доручивши тому залагодити цей полiтичний вибрик Марii Антуанетти.

Отак вона зберегла доброзвичайнiсть i все ж сказала дитинi, як слiд поводитись, адже Каунiц розтлумачуе: «Бути нелюб’язним iз тими, кого король наблизив до себе, значить зневажати його самого; якщо король уважае когось гiдним своеi довiри, то нiкому не дозволено гадати, е в цьому слушнiсть чи нi, всi мають бути такоi ж думки; вже самий монарший вибiр слiд шанувати без усяких заперечень».

Сказано ясно i навiть занадто ясно. Але ж Марiю Антуанетту, мов чортицi, пiд’юджують тiтоньки. Коли iй прочитали листа, вона своiм звичаем спокiйно й недбало проказала «так, так, гаразд», а собi гадае, що нехай старе луб’я Каунiц базiкае про все, що заманеться, а в ii приватнi справи нема чого втручатися жодному канцлеровi. Бо вiдколи вона примiтила, як страшенно злоститься та дурна особа, «sotte crеature», все це для малоi гордовитоi дiвчинки набуло подвiйноi принади, вона, нiби й не сталося нiчого, затинаеться й далi у своiй упертiй мовчанцi.

Щодня зустрiчае фаворитку на балах i бенкетах, за гральним столом i навiть на обiдах у короля й бачить, як та чекае, косуе i тремтить вiд збудження, коли вона десь поблизу. Але чекай, чекай собi до Страшного суду: дофiна так само презирливо пiдбирае губи, якщо раптом гляне в ii бiк, i зимно проходить повз неi – слово, якого нетерпляче жадали Дюбаррi, король, Каунiц, Мерсi, а потай i Марiя Терезiя, так i не промовилось.

Тепер вiйну оголосили вже вiдкрито. Придворнi, мов навколо задерикуватих пiвнiв, згуртувалися бiля двох жiнок, що затято мовчали, одна – зi сльозами безсилоi лютi в очах, друга – зi зверхнiм, зневажливим усмiхом на вустах. Усi хочуть бачити, знати й б’ються об заклад, законна чи незаконна володарка Францii поставить на своему. Такого втiшного видовиська у Версалi не було вже вiддавна.

Тепер король уже розгнiвався.