Марія Антуанетта

Цими шiстьма словами не тiльки Дюбаррi, а й Фрiдрiх Великий та Катерина домоглися свого. Принизили не саму Марiю Антуанетту, а цiлу краiну.

Марiя Антуанетта знае, що переможена, ii молодий i по-дитячому непокiрний гонор уразили на смерть. Вона вперше схилила голову, але вдруге це станеться лише на гiльйотинi. При цiй оказii раптом з’ясувалося, що в добросердого й легковажного створiння, в «bonne et tendre Antoinette»[27 - Лагiдноi й нiжноi Антуанетти (франц.).] душа, ледве зачепити ii честь, стае горда й незламна.

Вона гiрко каже Мерсi: «Один раз я до неi заговорила, але присягаюсь, що на цьому воно й скiнчиться. Ця жiнка вже й голосу мого не почуе». Цiлком твердо сказала й матерi, що вiд неi годi сподiватися дальших жертв, досить, що пiддалась одного разу: «Повiрте, що я завжди зрiкатимусь своiх упереджень i нехотi, та лиш доти, поки вiд мене не вимагають чогось непристойного або противного моiй честi». Й надаремне пiсля цього на неi мокрим рядном нападаеться геть обурена цим першим самостiйним порухом свого пуцьверiнка мати: «Менi смiшно, що ти можеш уявляти, нiби я або мiй посол хоч колись тобi радили щось противне твоiй честi чи навiть найменшому приписовi доброзвичайностi. Менi стае лячно за тебе, якщо через кiлька слiв ти знiмаеш отакенну бучу. Почувши вiд тебе, що надалi ти мовчатимеш, я вже аж тiпаюсь вiд страху». Надаремне знов i знов пише до неi Марiя Терезiя: «Ти мусиш розмовляти з нею, як i з будь-якою iншою дамою при королiвському дворi. Ти це маеш робити заради мене й короля». Надаремне Мерсi та решта без упину вмовляють ii, що все ж iй треба бути приязною з Дюбаррi i цим забезпечити собi прихильнiсть короля, – усе розбиваеться об скелю ii зрослого гонору; одного разу розкрившись не по волi, маленькi габсбурзькi вуста Марii Антуанетти зацiпленi, мов закутi, iх уже не розтулить жодна погроза й лестощi. Шiсть слiв сказала вона Дюбаррi, а сьомого та ненависна жiнка не почуе нiколи.

Цього единого разу, першого сiчня 1772 року, панi Дюбаррi подолала австрiйську ерцгерцогиню, дофiну Францii, i, здавалося, маючи таких могутнiх спiльникiв, як король Людовiк та iмператриця Марiя Терезiя, двiрська куртизанка могла й далi змагатись iз майбутньою королевою.

Та е битви, по яких переможець, дiзнавши супротивникову силу, сам лякаеться власноi перемоги й мiркуе, чи не лiпше було б доброхiть полишити бойовисько й замиритися. Здобувши перемогу, панi Дюбаррi почулася неспокiйно.