Місто

Мирон пiдвiвся, вийняв з кишенi срiбний портсигар, клацнув, покришка вiдскочила, вiн узяв цигарку i, тримаючи ii мiж двома пальцями в пiдведенiй руцi, розглядався за сiрниками, мовби ждав, що хтось йому iх подасть, мовби вивiряв, чи сказанi ним тiльки що слова можуть стосуватися i його. Роман спостерiгав цю Миронову позу, в нiй було щось вiд гордовитостi й зверхностi, i вiн подумав, що для виявлення характеру людини досить незначного жесту.

Василина метнулася до печi, зрозумiвши, чого Мироновi треба, взяла з припiчка коробку сiрникiв i подала йому, вiн кивнув злегка головою, запалив, глибоко затягнувся i, видихаючи дим разом iз словами, заговорив не про силу, в якiй щойно на крихiтку впевнився, а зовсiм про маловажне, яке його й не повинно б цiкавити:

– Я читав колись книжку про бджiл, не пам’ятаю автора…

– Морiс Метерлiнк, «Життя бджiл», – пiдказав Роман.

– Можливо… Я не намагаюся запам’ятовувати авторiв, щоб не засмiчувати пам’ятi, для мене важлива iнформацiя… Так ось, якби кожна людина знала свое мiсце в суспiльствi, не було б на свiтi воен. Бджоли не воюють! – Вiн засмiявся i раптом стих, втямивши, що смiх з нинiшнiм днем несумiсний.

– Але вони й не мислять, – вставив Роман.

– Хiба бджолам вiд цього погано?

– Ти ж iх ставиш за зразок суспiльного порядку.

Мирон сiв i погасив у дерев’янiй попiльничцi цигарку. його дбайливо виголене пiдборiддя випнулося вперед, Роман вiдзначив про себе, що й цей елемент мiмiки слугуе йому для складання власноi цiни; Мироновi ж згадався вранiшнiй потужний гул небесних машин, який i досi звучав у його свiдомостi й розбуджував приспане роками вiдчуття своеi сили; сила та моцувалася, завдавала душi незнаного досi щему, заперечувала досьогоднiшне пасивне скнiння, бажала вивiльнитися, i йому самому було дивно, що це почалося в той момент, коли вiн збагнув, що у свiтi стався страшний катаклiзм.

– Думка людини про себе не завжди спiвмiрна з ii вартiстю, – вiдказав.

– Чим же ти вимiрюеш вартiсть людини? – спитав Страус.

Мирон не зразу вiдповiв.