Місто

Йому згадалося все його нефортунне життя, вiд якого ждав i сподiвався багато: вiн бачив колись себе на вершечку суспiльноi драбини, повного знань, надiленого владою, оточеного заслуженою повагою, а зупинився на нижнiх щаблях i далi не пiшов навiть тодi, коли нацiональна приналежнiсть уже не заважала йти; пропала працездатнiсть, ii вбило знеохочення, праця для Мирона втратила сенс, бо верхнiй щабель виднiвся незмiрно далеко у високостi; вiльний час забирали риболовля, преферанс та вино, i для того, щоб виповзти з безсилля й ситого самовдоволення, потрiбен був хiба що сильний струс.

Вiн нинi стався. Мирон ще не знав, що саме принесе йому той струс, але нещадний звук металу в небi пiдказав йому, що тепер вiн може без труду пострибати вгору по щаблях, якщо повiрить, що i в ньому живе така ж рвiйна й безоглядна сила, або ж упаде на дно, коли не увiруе, а звiдти вже не буде вороття.

– Силою, – вiдповiв нарештi на Страусове питання.

– Але ж е i зла сила.

– Кожна сила доцiльна.

– Якщо так, то й вiйна доцiльна…

– А певне! – вигукнув Мирон i стих, злякавшись своiх слiв. – Ну, я не стверджую категорично, вона ж i менi загрожуе… Але кожна вiйна – це випробування сил i утвердження сильнiшого. Закон природи… «Я крокую через тисячi трупiв, тому що повинен. У мене нема нi совiстi, нi жалю, як у природи…»

– Фрiдрiх Нiцше, «Так мовив Заратустра», – промовив Роман.

– Я просив би сьогоднi не цитувати Нiцше! – Страус пiднiс до пiдборiддя тремтячий кулак.

– Так, Нiцше, – Мирон не звернув уваги на зауваження Страуса. – Вiн проповiдував культ сили, правда? Ой, Богдане… Не примушуй себе бути у всьому гуманним. Нiби не знаеш, що влади всяк хоче, тiльки не кожному вона даеться. Спiвак примушуе любити себе i смiятися або ридати i страждати – вiн ввергае тебе в залежнiсть, рабство i стае, порiвняно з тобою, надлюдиною. Письменник пише твiр для того, щоб пiдкорити читача, i коли вiн добрий письменник, то й пiдкоряе.

Кожен хоче бути сильним. Жiнка долае красою. Ми ж добре пам’ятаемо…

– Замовкни! – перебив його Роман.

– Бiльше не буду, – театрально вдарився в груди Мирон. – Хоча чому б i не згадати ii нинi, адже й зустрiлись ми тут для того, щоб згадати… Не хочеш – не треба. Я хотiв лише пiдтвердити: кожен когось пiдкоряе…

Зарицький згадав три чинники, якi визначили його життя.