Місто

Перед очима постали образ Жiнки, краса якоi не зблякла i в трунi, постать Письменника – зсутуленого, старого, з темними трагiчними очима, творчiсть якого назавжди пiдкорила його страшною правдою, i збережена в пам’ятi моторошна тiнь загайпiльського селянина, котрого повiсили мадярськi карателi за Першоi свiтовоi вiйни…

– Ти маеш рацiю, Мироне, – мовив. – Тiльки один скоряе красою, iнший – мистецтвом, а ще хтось – зашморгом… Це рiзнi речi. А тому я не хотiв би, щоб ми нинi згадували Нiцше.

– Саме й пора, – промовив Роман i пильно глянув на Страуса.

– Поки прийдуть розпорядження, нам варто з’ясувати, що ж, власне, сталося сьогоднi i звiдки воно взялося.

– Краще розпишемо пульку, – змахнув рукою Мирон. – Усе з’ясуеться й без нас, i то досить швидко. «Як не заб’е тебе гостра куля, то копитом, замiсть кулi, вб’е кобила», – доспiвав пiсеньку i взяв з пiдвiконня колоду карт.

– А я пiду виймати вершi з-пiд кашицi! – схопився з-за столу Василько, знудьгувавшись вiд розмов старших.

Тодi схопилася й Василина. Вона оббiгла стiл, пригорнула хлопчика до себе, затуляючи його бiлу голiвку шальоновою хусткою i крiзь здавлений конвульсивний плач прошепотiла:

– Не пущу… Ой, не пущу! Не меш туди вже бiльше бiгати. Та й що робити… Та й що робити…

Вiд стримуваного плачу Василини вiйнуло зловiстям. Якби вона заголосила, залементувала, могли б на неi i прикрикнути, бо для розпачу не було ще нiяких причин, а це тихе примовляння над бiлою голiвкою хлопчика посилило тривожне передчуття лиха, яке вранцi лише дало про себе знати й заховалося, затаiлося, i нiхто не вiдае, яких воно в цю мить набирае форм там, де йому дана воля.

Здавлене ридання Василини зробило ту невiдомiсть вiдчутною – густою, липкою, ii треба було проглянути або ж абстрагуватися вiд неi, а тому Роман i Богдан вдоволено сприйняли нехитрi дотепи Мирона, якi розвiювали гнiтючiсть: Костецький перемiшував карти, примовляючи банальне й старе мов свiт:

– Василино, заберiть зi столу музику.

І скатертину теж. Жiнка й обрус – найпершi вороги преферансу… По скiльки? По п’ять копiйок, як завжди. Починаймо, а хто буде пiдглядати, той дiстане канделябром. І побiльше курiть: вiд тютюну партнер дурiе.

Поки Мирон роздавав карти, Роман думав про аналогiю мiж бджолиним вуликом i суспiльством. «Справдi, подiбнiсть е, тiльки Мирон зумисне, мабуть, обминув один факт: не силою, чужою чи власного, визначаеться мiсце бджоли у вулику, а працею.