Місто

Вона виконуе задану природою програму непосильноi працi, та нiколи не пiзнае всесильного чару життя, крихту якого носить сама у собi. А людина пiзнае свiт через сприйняття його краси, i людська сутнiсть визначаеться здатнiстю за будьяких умов вiдчувати ii. Не силою. Силу мае i звiр.

– Мiй хiд, – сказав Роман. – Ну, хто що?

– Я пас, – кинув Мирон. Заслонивши вiялом карт пiвобличчя, вiн скрадливо поглядав на друзiв, iх задуманiсть i млявiсть у грi почали його дратувати. «Таж почекайте, не кваптесь журитися, ми ще не читали газет, не слухали радiо, мало чого мiг наговорити старий склеротичний панотець, якому щоночi, певне, сниться страшний суд; про вiйну ось уже двадцять лiт балакають газди бiля церков i читалень, нiхто ж нiчого не знае…»

– Ми будемо грати чи нi? – спитав роздратовано.

– Нi! – пожбурив карти Роман. – Грати нинi в преферанс – блюзнiрство. Десь уже ллеться кров…

– Це правда, – вiдклав карти Страус.

– Що – правда, що – правда? – пiдвiвся Мирон. – Ти бачив ту кров, ти дiзнався з офiцiйних джерел про вiйну? Одна баба казала… – вiн стишив голос, злодiйкувато глянувши в бiк сiней, куди вийшла Василина з хлопчиком, як тiльки вони почали гру.

– Не блазнюй, Мироне, – здавлено проказав Страус. – Ми повиннi поговорити зараз…

– Про вiйну, якоi, може, й немае? – перебив Мирон.

– Хоча б про ii можливiсть, – мовив Роман. – Це наш обов’язок. Мусимо визначити свое ставлення до неi, з’ясувати, звiдки вона взялася… чи може взятися…

– І як ми розумiемо це явище, – додав Страус.

– Що ж, засiдайте, стратеги!

Мирон, заклавши руки в кишенi, закрокував по кiмнатi. Вона була мала, вiн раз у раз наштовхувався то на лiжко, то на пiч, спiткнувся об стiлець, лайнувся, вiдчинив дверi i подався через сiни до своеi кiмнати. Роман понуро глянув на Богдана i, вiдвiвши вiд нього погляд, спер голову на долонi. Страус пiдвiвся, вiдвернувся од вiкна i мовчки застиг – високий, статечний, мов монумент.

У домi запала тиша. Павучок визирнув iз сховку, спочатку скрадливо, а тодi смiливiше виповз на свое плетиво.

– Три чинники визначили мiй спосiб сприйняття свiту, моральнi засади, поведiнку, мое ставлення до людей i суспiльства, – продовжував свою розповiдь Страус, коли в’язнi-заложники поснули на цементнiй долiвцi, а старий Стефурак, постогнуючи вiд ревматичних болiв, просив Зарицького говорити хоч що-небудь.