Місто

Страус умить передумав своi власнi, сказанi ним щойно слова i признався собi, що вони теж далеко не конкретнi, бо означають не дiю, яка нинi повинна б стати змiстом життя кожноi людини, а швидше – пошук опори в критичний момент… «Але ж бо нi, – обстоював перед самим собою свою позицiю Страус, – краса мистецтва завжди була дiйовою. За будь-якоi вiйни елегii змiнюються сонатами, героiчними симфонiями, гiмнами; кожен завойовник протягом усiх вiкiв намагався перш за все подолати дух обраноi жертви, позбавити ii вiдчуття прекрасного, творчоi енергii; завойовник вселяв зневiру в духовнi сили народу, який хотiв поневолити, i коли це йому вдавалося, коли народ в час смертельноi загрози не зумiв породити спiвцiв, – ворог битву вигравав.

Попереду Яна Жижки, який вiв свое вiйсько на Кутну гору, щоб розгромити там Сигiзмунда, йшли шпiльмани з гуслями в руках, а в авангардi вiйська Хмельницького на всьому переможному шляху вiд Жовтих Вод до Замостя – кобзарi. Про який же конкретний продукт працi говорить Роман? Про свiй товстий зошит з незрозумiлими для Мирона й Богдана кресленнями й розрахунками, з котрими усюди носиться? Мрiйник…»

– Музи заговорять ще сьогоднi, Романе, – вiдказав. – А ти свiй винахiд, якщо вiн взагалi не е грою в «перпетуум мобiле», не зреалiзуеш i за кiлька лiт.

– Невже ти твердо переконаний, Богдане, що це остання вiйна?

Страус не вiдповiв. У словах Романа було стiльки ж безнадii, скiльки й перспективи: марно втiшати себе безхмарнiстю неба пiсля бурi, проте кожний суспiльний катаклiзм помножуе можливостi людського розуму, i вiн працюе для того, щоб вiддалити майбутнi катаклiзми або й унеможливити iх.

Роман мае рацiю: пiсля цiеi вiйни неминуче нависне третя, i проти неi вже нинi треба збирати сили.

Заставний сидiв, сперши голову на руки, думав про свое. Вiн не поринав у спогади – минуле жило разом з ним у сьогоднiшньому днi. В працi над своiм винаходом, у реалiзацiю якого свято вiрив, усе його життя лежало на однiй часовiй площинi – вiд першоi перемоги над гiмназiйним вчителем до осяяння думкою про можливiсть подолання звуковоi швидкостi.

Вчитель математики в Мiськiй гiмназii був високий i увiгнутий – за ту зовнiшню подiбнiсть з грецькою лiтерою «у» гiмназисти прозвали його Епсилоном. Учитель мислив виключно математичними категорiями, i бiльшiсть учнiв його не розумiла.