Місто

Часто забуваючи, що перед ним сидять не спецiалiсти, а дiти, – до того ж гiмназiя була класичною, – вiн заходив так далеко в математичнi дебрi, що цiлий клас залишався немовби на узлiссi i ждав, поки дивакуватий Епсилон повернеться з глибоких i крутих iзворiв важкоi науки й вимовить свою улюблену фразу, яка не кожного стосуеться, а тiльки сподвижникiв i перш за все його самого: «Математику з олiвцем в руках треба вистраждати!» При цьому той олiвець стирчав у його пiднятiй руцi, мов недосяжний шпиль.

Потiм вiн швидко опитував учнiв i закiнчував урок.

Епсилон не був жорстоким, вiн нiкому й нiколи не ставив незадовiльних оцiнок, добре знаючи, що всi тi математичнi складнощi, якi втiшали його душу й розум, бiльшостi учнiв нiколи не знадобляться: хто вмiв довести теорему Пiфагора i розв’язати алгебраiчне рiвняння з одним невiдомим, тому була гарантована «цiсарка» – трiйка. Та вiрив вiн, що хтось, хоча б один учень iз класу або й усiеi гiмназii, таки пiде за ним i стане, як i вiн, жерцем непопулярноi й такоi потрiбноi науки, як математика.

І вiн знайшов собi супутника – мовчазного й непоказного хлопчину, який сидiв за передньою партою, Романа Заставного, а всiх iнших учнiв, разом з Мироном i Богданом, без погорди, зате iз щирою переконанiстю називав «ослами» i звертався до них тiльки в кiнцi уроку.

Роман iшов за учителем, бо йому було цiкаво. Формули вiн сприймав як категорii, якi iснують не абстрактними по-значками на дошцi, а матерiальними формами, що окреслюють довкола нього простiр, i вiн може вивчати його зсередини, мов церковне склепiння з боку царських врат; простiр цей важко, поволi пiзнавався й розшифровувався фантастичними комбiнацiями чисел, i знаходити найпотрiбнiшу комбiнацiю було тривожно й до безмiри втiшно.

Епсилон брав Романа за руку i, забуваючи про тридцятьох «ослiв», полишаючи iх самим собi, мандрував з улюбленим учнем найкрутiшими стежками розв’язкiв математичних задач, якi усьому класовi здавалися землею невiдомою, вони ж удвох iх вiдчитували, наче мовознавцi таемничi письмена. Попереду йшов Епсилон, вiн тiшив Романа несподiваними розв’язками головоломок, дивував величним вiдкриттям знаменитих учених, помагав йому добиратися до найсокровеннiших таемниць математичного мислення, виводив iз тенет прикрих розчарувань. Клас тодi гудiв, мов бджолиний рiй, – празникував.