Місто

Хлопець знiтився, ще дивився пiвнем на Романа, стискав кулаки, але усвiдомлення можливоi сили противника все ж добиралося до нього, вiн боком попри поруччя вiдступив, у вуличникiв теж пропав запал: затiя втратила сенс – iх не збоялися, i вони неохоче подалися на свою Вулицю, а Роман спитав хлопця, котрий все ще стояв на мосту: «Як називаешся?» – «Мирон, – вiдповiв слухняно хлопець i, помовчавши, запитав: – Ти можеш розiгнути кiнську пiдкову?» – «Нi, – посмiхнувся Роман. – Я не хочу бути ковалем… Ми йдемо записуватися до гiмназii».

– «А я вже записався, – пiдступив ближче Мирон. – Он там мiй дiм, – показав на кам’яний похилий будинок, що стояв скраю Вулицi, над самим потоком i дахом ледве досягав до рiвня моста. – Мiй тато приймае на квартиру… – додав, щоб продовжити розмову з новими знайомими. – А ви будете жити в бурсi?»

– Ти пригадуеш нашу першу зустрiч? – Роман повернув до Мирона голову.

Костецький непорозумiло глянув на Заставного:

– Дивно повертаеш нинi розмову – то на полiтику, то на спогади… Чому ти про це запитав, ми ж про iнше…

– Ми розмовляемо сьогоднi про одне – про вiйну, яка почалася… Скажи, чому ви тодi вiдступили, адже дiяли, так би мовити, за формулою фiлософа, постулати якого ти знаеш напам’ять: «У тому, що сильнiшому повинно служити слабше, переконуються слабшi, якi прагнуть стати владиками над ще слабкiшими».

Пригадуеш? Напевне пам’ятаеш: ту книжку в коричневiй палiтурцi ти колись завжди носив з собою, я в тебе ii позичав…

– Я випадково знайшов ii на горищi в будинку, в якому живу.

На жаль, надто пiзно… Можливо, якби прочитав ii ще до свого вступу в унiверситет, то… «Так мовив Заратустра». Вiн добре говорив…

– Богдане, не будь пуританином, – глянув Роман на Страуса. – Нинi треба згадати iм’я Нiцше, бо воно й справдi може забутися саме тодi, коли на свiтову арену вийшли «надлюди», про яких автор мрiяв усе свое життя. Не можна забувати про хрещеного батька, бо ану ж таки створиться iлюзiя, що iхня поява – випадок, а не виплодок… Тож скажи, Мироне, перед чим ви тодi вiдступили?

– Перед твоею силою, i це закономiрно, – всiдався на свого коня Мирон.

– Але ж вiн кволий, а вас було багато, – втрутився в розмову Страус. – Я поясню тобi: перед силою його духу, кажучи пишно. Так, так… А ти тiльки-но замахнувся на те, що е основою духовноi сили людства, замахнувся в день початку вакханалii бандитiв!

– Мрiйники! – розвiв руками Мирон. – Блакитнi мрiйники.