Місто

Свiт двигтить, моцуеться, змагаеться, а вони заспiвали жебранку… Ну що з того, що з того, що мiй батько чесно працював усе життя, а мати змiцнювала свiй дух молитвами, що мене начиняли високими мрiями? Духовнi сили! Мене збили на квасне яблуко ендеки[2 - Польськi нацiонал-демократи.] у львiвськiй альма матер, бо силу мали вони, а не я. Бздури, панове. Якби ми виховувалися за iх рецептами, то нинi я не нидiв би в нотарiальнiй конторi, а ти – в бухгалтерii споживспiлки.

І ти, фiлософе, був би академiком, професором або мiнiстром, а не шкiльним учителем! Та що говорити з вами, упокореними слабодухами! – Мирон повернувся i знову вийшов, гримнувши дверима.

…У бурсi для хлопцiв мiсця не знайшлося, Роман з Богданом замешкали в терцiяна[3 - Гiмназiйний наглядач.] Костецького.

Терцiян був першою особою в гiмназii. Так, принаймнi спочатку, вважали сiльськi хлопцi, якi, одягнувшись у гiмназiйну форму, зовнiшньо допасовувались до мiських ровесникiв, проте внутрiшньо нiколи порiднитися не могли – рiзнобiй мiж ними вiдчувався завжди: селянська боязливiсть, несмiливiсть, поступливiсть, скованiсть i наiвнiсть надолужувалися впертою працьовитiстю, спонуканою перш за все почуттям затаеноi помсти над мiщухами, i селюки, не здатнi зрiвнятися з ними розкованiстю манер, часто перевершували iх знаннями.

Бо Вулицю нiкому ще не вдалося здолати, ii можна тiльки з гiднiстю переступити.

Повертаючись пiсля обiду з урокiв, Роман i Богдан кожного разу з острахом заходили до будиночка, який своiм дахом не досягав рiвня моста на Чорному потоцi, навшпиньках заходили на кухню, де бiля плити завжди поралася Миронова мама, схожа на черницю i одягом, i упокоренiстю своiй долi; пiд стiною на бамбетлi[4 - Складане дерев’яне лiжко.

] лежала спаралiзована Миронова бабуся, котра без упину молилася, беззвучно ворушачи губами; з кухнi двое дверей вели до двох кiмнаток, в бiльшiй жила сiм’я терцiяна, а в меншiй – квартиранти-гiмназисти.

До Вулицi хлопцi швидко звикли. Вдень вона була майже порожня: мешканцi заробляли на хлiб.