Над чорним морем

Цих питань я ще не второпала добре, – сказала Надя.

– І добре зробили! – аж крикнув Селаброс. – Я був зiйшовся з украiнцями… та… й…

Селаброс махнув рукою й насупив брови. Вiн терся коло украiнського кружка, бо добре вмiв говорити по-украiнськiй. Але украiнцi постерегли, що вiн людина легкодумна, що в його сила тiльки в словах, а не в вчинках i роботi, що вiн граеться на словах принципами, мов дитина цяцьками, ще й до того вiн на язик лепетливий. Гордий своiм розумом та красномовнiстю, вiн хотiв бути скрiзь приводцем.

Од його одкаснулись, i вiн дуже зобидився. Терся вiн i коло «крайнiх», але й тi не йняли йому вiри й одкаснулись од його.

– Нацiональне питання, нацiональнi справи – нiсенiтниця, – сказав Селаброс. – Чеснiсть, правда, вiльне слово, вiльнi думки, – якi високi всесвiтнi, вселюдськi принципи! Що може бути вище за iх? Хто не може привернутись до iх душею, серцем, полюбити iх, жити й радiти ними?

І голос в Селаброса став м’який, спiвучий. Вiн говорив, неначе почутливу для серця пiсню спiвав.

Надя не зводила з його очей, милувалась його червоними устами з ямочками посерединi, блиском його чорних очей. Вона зiтхнула.

«Тягне вiн до себе мою душу i думками, i очима, й устами. Вiн нашого табору людина, – думала Надя, причарована його красою. – Серце мое чогось стривожилось, закидалось в грудях…»

Легкий, делiкатний рум’янець розлився по ii матових щоках, неначе одлиск од букета червоних рож впав на бiлу лелiю. Радiсть блиснула в ii очах. Очi заграли. Свiт наче займався в iх помаленьку, замиготiв i блиснув промiнням.

Селаброс примiтив вплив i силу свого слова, своiх принципiв i говорив, неначе зачаровував знахурством молоду палку душу дiвчини.

Зоя внесла чай i поставила на столi. Вона попросила двох грекiв до столу. Розмова стала загальною. Надя вийшла до своiх подруг.

– Ну, що там за сонце з Смирни? – спитала в Надi Саня.

– Наша людина – космополiт. Але ж i розумний-розумний! А як вiн вмiе говорити! Який вiн оратор! Правда, часом говоре так звисока, що я мало його розумiю.

Вiн трохи чваньковитий, як усi греки. Варто, Саню, з ним познайомитись, – сказала Надя.

– Нехай iншим часом, бо тепер менi час додому. Мачуха, мабуть, розiшле за мною горничних по всьому мiсту. Вже вечорiе, – сказала Саня й попрощалась з Надею. Усi панни попрощались i порозходились.

Од того часу Селаброс приходив до Мурашковоi сливе щодня на вечiрнiй чай. Зоя Полiкарпiвна полюбила його, як сина, годувала «дульчецами», не знала, де й посадити.