Над чорним морем

Вона сподiвалась, що Аристид буде сватати Надю.

Настав вечiр. Мати й дочка вже звикли ждати Селаброса сливе щодня. Саня й усi ii товаришки зiйшлися з Селабросом, згодившись з ним в усьому як з космополiтом. Вiн зовсiм причарував молодих паннiв своею красномовнiстю, своiми поглядами… напустив туману своiми буцiмто високими абстракцiями. Йому подобалась роль проводиря в кружку молодих, розвитих розумом паннiв. Тиха, потайна, але палка на вдачу Надя закохалась в йому гаряче й щиро.

Минув тиждень, минув i другий.

Аристид Селаброс щодня заходив до Зоi на вечiрнiй чай, а пiсля чаю Надя, Саня й Махнiвська ходили з ним на прогуляння в мiський парк. Одного вечора прийшла до Надi Саня, прийшла й Махнiвська. Селаброса не було. Зоя подала чай. Саня й Махнiвська пили чай i жартували з веселою Зоею. Одна Надя сидiла мовчки коло столу й задумалась. Чай довго стояв непочатий, вже й прохолов.

«Не прийшов сьогоднi, – думала Надя. – Що це з ним сталось? Може, в його якесь дiло трапилось в банку? Але в цей час дiла не бувае в банку: я добре цьому вiдома».

– Чом ти, Надю, не п’еш чаю? – питала в неi Саня. Надя неначе прокинулась i механiчно поколотила чай ложечкою. Сьорбнула вона зо двi ложечки, а ii думки знов полинули десь далеко.

«Не дурно деякi моi товаришки натякали йому при менi за молдаванку, красуню панiю Лупореско… Смiялись йому нею… Щось е. Може, вiн тепер сидить в неi за столом, п’е чай, розмовляе з нею. Вона гарна, неначе мадонна: очi карi, яснi, брови, уста кокетнi… А вiн молодий, палкий.

Вiн мене уподобав: це я добре знаю. Любить говорити зо мною за вищi принципи. Ми зiйшлись в принципах не так, як Саня з Комашком… все змагаються. Нi! його душа якось одразу пристала до моеi душi… А сьогоднi вiн не прийшов. Невже красуня Лупореско одiб’е його в мене? Невже я втеряю його?» – думала Надя.

Вона почутила, що iздригнулась од тiеi думки, неначе на неi повiяв холодний мокрий осiннiй вiтер. І недоброхiть вона чогось одразу зненавидiла ту панiю Лупореско.

– Надю, пий-бо чай, бо вже усi випили! Треба посуд мити, – сказала Зоя.

Надя випила нахильцi стакан чаю й другого не схотiла.

– Не прийшов Селаброс, – сказала Саня. – Пiдемо сьогоднi не в мiський парк, а в садок Романдина.

Саня, Махнiвська й Надя пiшли в садок Романдина. Той садок був розкинутий в кiнцi мiста, на горi i по Боюканськiй долинi. На боках гори й нанизу долини зеленiв виноградник. Картина з садка на Боюканську долину була одна з найкращих в околицях Кишинева.