Над чорним морем

Панни увiйшли в садок i сiли на лавцi над самiсiнькою горою. Вони мовчки одпочивали, задивившись на долину. Кругом не дуже широкоi долини стояли гори, перетятi узенькими щiлинами. На днi долини зеленiли огороди й блищали два маленькi ставочки, неначе двi склянки, кинутi мiж вербами. Половина долини вже потонула в тiнi попiд горами i неначе засипала; друга половина була освiчена сонцем i жеврiла червоним свiтом. Пiд горами в тiнi бiлiло село Боюкани, бiлiла церковця. На горах i попiд горами зеленiли виноградники, садки з волоських горiхiв, абрикосiв, черешень, бiлiли невеличкi молдавськi хати, розкиданi в виноградниках.

Над долиною повiвало спокоем та свiжiстю майського вечора. Тiльки соловейки безперестану щебетали в вербах, нiби будили трелями засипаючу пишну долину.

Не встигли панни сiсти на лавцi й надивитись на картину, як позад iх почувся голос.

– А ви он де? Добривечiр! – сказав голосно Селаброс. – Поезiя! картина природи! май!

Панни озирнулись. Надя аж жахнулась, аж кинулась.

– А я вглядiв, як ви йшли вулицею, й мерщiй повернув сюди в садок. Швидко ж ви йдете! Гнався, гнався, та й не наздогнав вас. Прудкi нiжки маете, – сказав Селаброс.

Опiзнившись на чай до Мурашковоi, Селаброс став за вуглом одноi улицi й кмiтив, куди пiде гулять Надя. Вiн завжди слiдкував за нею, де ступали ii ноги: це в його була звичка – слiдкувати або засiдати на засiдки на паннiв.

Надя почервонiла. Вона невимовно зрадiла, i в неi очi заблищали й заграли.

Селаброс задивився на ii очi. Вiн сiв на лавцi й мовчав.

Саня почала розмову. Вона переговорила свое й замовкла. Нiхто не обiзвався й словом. Селаброс мовчав, Надя мовчала. Махнiвська почала розмову, але iй розмова нiби рвалась i до кiнця не доходила.

Саня постерегла, що вона й Махнiвська тут зайвi.

– Ходiм, Махнiвська: маю роботу, а ти менi поможеш в тому дiлi, робота мала – за одним присiдом i зробимо, – сказала догадлива Саня й встала з лавки.

Махнiвська й собi встала, i вони пiшли з садка. Селаброс довгенько мовчав i дивився на долину. Мовчала й Надя. І вона дивилась на долину, але нiчого не бачила. В неi серце дуже тривожно трiпалось: вона почувала кожний рух його, чула кожне трiпання.

Селаброс поглядав на Мурашкову скоса, крадькома, не повертаючи до неi голови. Вiн примiтив, що в неi щоки наче займалися й згодом нiби запалали.

Селаброс помовчав i знов скоса глянув на Надю.