Над чорним морем

Вiн був дуже досвiдний i знав усi змiни дiвочого серця; вмiв читать по виду, по рум’янцях, по очах, як по книжцi, i знав усi звивки серця, усi змiни почування. Очi в його стали хитрi, по-азiйському хитрi, неначе в крамаря, котрий постерiг, що вже настав час останнiй раз забожитись – i покупець пойме йому вiри, i вiн пiддурить покупця…

«Час настав; треба приступати. Вона моя. Який цiкавий роман! І як швидко дiйшов вiн до щасливого кiнця!» – подумав Селаброс.

– Ви так задивились на долину? Яка пишна долина! Є на що задивитись, – сказав Селаброс.

 – Якби ще тут по один бiк долини було море… Я люблю море, може тим, що я зрiс над морем.

– І я люблю море, – обiзвалась Мурашкова, ледве вгамувавши свое серце. – Я не люблю тих дрiб’язкiв краси природи, тих листочкiв та квiточок. Люблю велике море, як люблю високi поеми генiя.

– Ви любите великi думи, високi поривання людського розуму? палкi поривання серця? Чи так? – спитав у Надi Селаброс.

Надя помовчала й подумала.

– Люблю i високi поривання людського розуму, i високi поривання людського серця, – сказала Надя, – але бiльше за все люблю розумне й корисне дiло.

– Одначе ви служите в банку й порпляетесь в нудних цифрах? – спитав у неi Селаброс.

– Ця служба зовсiм негодяща, сушить мене, неначе лiтня спека землю. Але мушу служити, хлiб зароблять, – сказала Надя.

– Душить вона й мене. Я почуваю, що я покликаний до якоiсь ширшоi й вищоi дiяльностi, – сказав Селаброс.

– До якоi? чи розумовоi, чи поетичноi, чи практичноi? – рiзко поставила питання Мурашкова.

Селаброс трохи-трохи не прохопився: «До практичноi, матерiальноi», – до чого вiн i справдi мав природжений хист, але схаменувся й тiльки рукою махнув: розумiй, мов, якнайкраще.

– Ходiм та трохи походимо, – сказав Селаброс i встав з лавки. Надя встала й собi. Вона трохи заспокоiлась. Рум’янець трохи пригас на щоках.

– Як пишно розвилась оця алея! Ходiм по алеi, – сказав Селаброс.

Вони пiшли по алеi з старих волоських горiхiв, що стояли довгими рядками понад самiсiнькою горою.

Горiхи зовсiм розвилися. Уся алея була пронизана вечiрнiм червоним сонцем i свiтилась наскрiзь. Молоде листя пахло наркотичними пахощами.

– Величнiсть! Ой, величнiсть! – почав Селаброс. – І я ii люблю в усьому: i в життi, i в поезii, i бiльш за все – в поезii людського серця. В красi людськiй, в красi дiвочiй, в дiвочому серцi е багато високого, поетичного.

Надя почула, що в неi серце нiби замирае.