Над чорним морем

– Краса дiвоча – це найвища краса в свiтi, найвища поезiя. Усi великi утвори генiiв тим великi, що генii найкраще постерегли ту красу: i красу лиця дiвочого, i красу душi, делiкатноi, почутливоi, – говорив Селаброс, ступаючи тихою ходою попiд широкими навислими гiлками старих горiхiв.

– Ви людина далекого Сходу, син класичноi Грецii, – несмiливо обiзвалась Надя, i ii голос насилу було чути.

– Бачив я на своему вiку дiвочi уста: класичнi, виразнi, звивчастi, з ямочками посерединi, червонi, як польова макiвка, повненькi, соковитi, як стигла черешня.

Осмiхнуться вони – з-пiд iх блиснуть бiлi дрiбнi зубки неначе два разочки перлiв. Щось пахуче есть в тих устах; якимсь ароматом пахнуть вони, неначе пучок майськоi рожi в бiлому букетi конвалiй. А як розгоряться вони палом, коханням, як розкриються од жадоби кохання, чуеш од iх нiби дух тропiчних квiток, солодкий i п’яний, як пахощi цвiту померанцiв, туберози, датури…

Надя прислухалась, ii зацiкавила поетичнiсть i красномовнiсть Селаброса.

«Але за чиi це уста вiн говоре? – подумала вона. – Десь-то вiн iх бачив… певно, в Одесi. Нащо ж вiн говоре менi за чужi уста, а не за моi…»

В Мурашковоi здавило в грудях. Серце наче замерло.

– Бачив я дiвочi очi, i не можу iх нiколи забути, – почав знов Селаброс, – в iх е нiби одлиск краси й пишностi натури, i разом з тим в iх виявилась уся краса людськоi душi: в тих очах то свiте веселий свiт ранньоi зорi, то смутний блиск вечiрньоi зiрки, то горить гарячий промiнь сонця… Злине радiсть на серце, – i з очей ллеться веселий свiт, сиплеться iскрами, дрижить маревом; впаде смуток на серце, i виступить в очах сльоза, – свiт миготить, наче промiнь сонця в краплях роси; коли запалае серце коханням, – тодi очi займаються, горять огнем.

Тi очi манять, як мрiя, i чарують, як поезiя, i веселять душу, неначе майський день, i печуть полум’ям лiта. Вiка блискучi, рожевi; вii довгi… Ой очi, очi! хто вас бачив раз, той повiк вас не забуде.

Селаброс замовк i скоса поглянув на Надю.

«Про чиi оце очi вiн торочить? Чи вiн смiеться з мене, чи вiн мене дражнить? – подумала Надя, слухаючи поезiю Селаброса. – Вiн мене не любить, говорить за чиiсь очi, не за моi. Невже я помилилась?»

Мурашкова почувала, що гнiв приливае до ii серця, душить в грудях. Вона глянула в вiчi Селабросовi, i ii очi блиснули блискавкою. Селаброс очевидячки милувався тим гострим блиском ii очей, як артист милуеться тонкими сутiнями на картинi.