Над чорним морем

– Ви знаете, за чиi очi я оце говорю? – спитав Селаброс перегодя.

– Нi, не знаю! – обiзвалась Надя, неначе прошепотiла.###Селаброс замовк. Вони йшли далi по алеi. Од старих гiллястих горiхiв понависало довге необрубане гiлля. Подовжастий свiжий лист, неначе краплi, понависав масами й зачiпав iх по щоках, по плечах, iх голови по плечi були нiби оповитi зеленим пахучим листом. Алея пiрнала в тiнь од гори.

– Ви хiба не знаете, за чиi очi я оце говорю? – знов спитав Селаброс.

Вiн зумисне розпалював ii серце, щоб вразити несподiванкою.

– Почiм я можу знати? Хто знае чужу душу? – сказала Надя вже сердито.

– За вашi очi! – сказав Селаброс, i з тими словами вiн обняв ii за стан i почав гаряче цiлувати в очi, в уста, в щоки.

Надя нiби здеревенiла, стояла на одному мiсцi.

– Ходiм далi, моя люба, моя дорога! – сказав Селаброс, взявши Надю за руку, й хотiв вести ii далi по алеi. Надя стояла на одному мiсцi; вона ще не опам’яталась гаразд.

– Ходiм далi! – сказав Селаброс.

– Не пiду! пустiть мене! – зашепотiла вона, й, озирнувшись назад, вона аж тодi зовсiм опам’яталась.

В алеi не було видко й душi.

– Ходiм мерщiй! там нас нiхто не вглядить! – сказав Селаброс i силомiць потяг Надю за руку. Вона подалась за ним, мов нежива.

Алея густiшала. Необрубанi гiлки позвiшувались низько й зачiпали iх обох за голову, за руки. Треба було нахилятись, щоб пройти далi. Стежки не було далi: там нiхто нiколи не гуляв. За алеею було видно гущавину з кущiв, оплетену здичiлим виноградом.

В алеi була густа тiнь. Густе руно зеленого листу та гiлок заслоняло алею зверху донизу, як густа зелена завiса. В кiнцi алеi, в гущавинi, була неначе темна нiч.

– Не пiду далi! – сказала Надя.

– Ти мене не любиш? – спитав Селаброс.

– Люблю, але далi не пiду, – сказала Надя й почала пручатись.

– Йди або не чаруй мене очима! Твоi очi – гострий нiж для мого серця! Я оддам за iх усе живоття. Не печи мене очима!

Селаброс знов нагло обняв ii й обсипав гарячими поцiлунками ii очi, щоки, уста.

Надя випручалась з його обнiмочку. Гiлка зачепила бриля на головi в Селаброса й збила його. Вiн нахиливсь, щоб пiдняти бриля. Надя знестямки крутнулась i швидкою ходою мерщiй пiшла назад без тями в головi, нiби заслiплена. Селаброс розлютувався, погнався за нею слiдком i ледве встиг ii наздогнати.

«Нi, це не молдаванка! До кiнця роману з нею не швидко дiйдеш. Доведеться або мудрiше хитрувать, або прикинутись, що буду сватать ii.