Над чорним морем

 – Але Саня не з такiвських: вона серйозно цiкавиться наукою й усякими iдеями, може, тим, що не вiтрогонка якась, хоч i весела й любе жарти. Але, сказати правду, вона натуриста, ще й до того трохи опришкувата.

– І я це постерегаю. Але знаете що? Ми з Санею нiяк не погодимось в деяких принципах, – сказав Комашко. – Вона людина правдива, щира, непотайна; дума й говоре смiливо, часом надто рiзко й гостро. Їi пересвiдчення правдивi, щирi й гуманнi. Але вона врештi – космополiтка. Нашого украiнського, нацiонального, народного питання вона або не тяме, або не мае до його спочування й потягу.

Я бажаю, щоб моя жiнка була зо мною однакових пересвiдченнiв в однакових принципах. З ворогом моiх пересвiдченнiв, таким, як Санина мачуха, я зроду-звiку не оженюсь.

– Не поберуся я й з такою панною, що буде виганяти з сiм’i, з дому нацiональний украiнський дух, народну украiнську мову, – сказав Мавродiн.

– Космополiтизм знайшов в Санi добрий грунт, – сказав Комашко, – хоч вона по батьковi та матерi украiнка, але зросла в Кишиневi серед мiшанини сливе десяти нацiональностей, не знае добре нi украiнського, нi молдавського народу, не знае гаразд мови нi украiнськоi, нi молдавськоi.

Та й мачуха ii йде проти украiнщини й проти мене; вона, надiсь, лякаеться мене й боiться за свою меншу дочку Маню, щоб я часом не мав на неi впливу.

– Як же старi стають до вас? – спитав Мавродiн.

– Старий Навроцький людина проста, чесна, вiн одразу полюбив мене, а мачуха й досi скоса поглядае на мене, – сказав Комашко i втирив очi в червоне ясне небо, неначе в йому шукав собi поради.

В той час з’явилась на бульварi Саня Навроцька. З нею рядом йшла Надежда Мурашкова. Комашко вглядiв паннiв, схопився й побiг до iх назустрiч; слiдком за ним пiшов Мавродiн. Привiтавшись до паннiв, вони попросили iх сiсти за стiл. Саня ступила на дорiжку мiж двома рядками стiльцiв та столiв, потiм нiби пурхнула по дорiжцi жваво й проворно i нiби впала на стiлець.

За нею, неначе навздогiнцi, повагом йшла Мурашкова; вона сiла коло стола поруч з Санею.

Комашко повеселiшав. Очi в його засвiтились. По його нервах, ослаблених од морського купання, нiби вдарила жива електрична течiя. Мавродiн миттю побiг до кофейнi i звелiв подати паннам чаю.

– Ой Вiкторе Титовичу, чи нема в вас часом окулярiв? – спитала весело Саня.

– Нащо це вам окуляри? – спитав Комашко.