Над чорним морем

– Ось потривай! Як почну купатись, то, мабуть, загублю в морi половину веселостi, бо од морськоi води спочатку людина стае малосила, – сказала Саня, – тодi посiдаемо, понадимаемось та й будемо мовчки дивитись одна на одну, – сказала Саня.

– Лучче не надимайтесь, бо веселiсть вам бiльше пристае до лиця, – сказав Комашко. – Чи довго будете купатись в поезii, чи то пак в морi?

– В поезii – ладна купатись цiлий вiк, а в морi, мабуть, до самоi осiнньоi поезii, – сказала Саня.

«Ти сама вся поезiя, й поезiя розумна, висока, як поезiя великих генiiв, – подумав Комашко i насилу здержав зiтхання в грудях.

 – Чи для мене ти свiтитимеш, чи мое життя звеселиш своею поезiею, чи, може, на iншого спаде твiй свiт?..»

Комашко задумався й мовчки милувався веселими Саниними очима, ловив кожний ii рух, ловив кожне ii веселе слово. Усе, що вона говорила, здавалось йому сто раз цiкавiшим, i веселiшим, i розумнiшим. Вiн слухав ii розмову й не мiг наслухатись, неначе слухав якiсь мелодii, гучнi, веселi, чаруючi, що нiби сипались перлами, як радiснi мелодii Моцарта.

– В якому ж мiсцi ви думаете купатись? – спитав у Санi Комашко.

– На Великому Фонтанi. Ми вже найняли кiмнати в монастирськiй гостиницi, недалечко од моря, коло самого монастиря, – сказала Саня.

– А ви самi приiхали? – спитав Мавродiн в Мурашковоi.

– Сама. Моя мати нездужае. Я з Санею буду жити на Великому Фонтанi, в тiй самiй гостиницi, – обiзвалась Мурашкова.

– А ми купаемось тутечки, в самому Одесi, – обiзвався Комашко до Санi.

Ще нiколи Саня не здавалась йому такою гарною, як цього вечора. В легенькому сiренькому убраннi, в солом’яному капелюсi з ясно-синiми незабудками, з блакитною стьожечкою на одному плечi, вона уся нiби сяла й звеселяла Комашка, наче теплий промiнь весняного сонця. Ясно-синiй колiр дуже приставав iй до лиця.

Комашко примiтив, що Саня зрадiла, побачивши його. Вона говорила до його привiтно, смiялась, жартувала. Саня справдi не нудилась за ним. Їй подобалась його широка просвiта, новi погляди та пересвiдчення.

Вона любила розмовляти з ним, слухать його цiкаву розмову, але до того часу… щиро любила тiльки його душу й розум. Подобались iй тiльки жвавi, великi, розумнi карi очi та його струнка рiвна постать.

Пiшла далi звичайна розмова про одеських та кишиневських знайомих. Усi були вiльнi од роботи, всi виiхали одпочивать та гуляти, усi були молодi, через те були веселi й щасливi.

На бульвар налинула публiка, неначе полились хвилi з моря.