Над чорним морем

Народу натовпилось такого багато, що ледве можна було протовпитись. Прислуга в кофейнi бiгала, вешталась, мов несамовита; в ii руках нiби лiтали стакани з чаем та кофiем, з кухлями пива, з тарiлками мороженого.

Вечiр догорав. Залив став темно-рожевий. Духота спадала. З моря потяг свiжий, тихий вiтрець, неначе махнув тихо крилом i принiс з собою свiжiсть, морську вогкiсть i влив в потомлених, нiби пов’ялих од спеки, людей жвавiсть. Стало легше дихати; усi якось повеселiшали й побадьорнiшали.

Мiж столами несподiвано з’явився Аристид Селаброс: вiн углядiв здалеку Мурашкову й своiх кишиневських знайомих.

Селаброс приступив до стола й привiтався з паннами та з паничами. Мурашкова подала йому руку i вся нiби iздригнулась. Червона стьожка на ii грудях затрусилась. Вона спахнула. На щоках i на висках виступив густий рум’янець. Селаброс сiв проти неi, глянув iй в очi й осмiхнувся. З-пiд його макових уст блиснули два рядки бiлих рiвних мiцних зубiв. Очi стали ласкавi, солоденькi, i його лице стало нiби солоденьке.

Мурашкова глянула на його, на повнi губи, i в неi очi заграли, сипнули iскорками. Вона зараз заслонила iх рожевими вiками, щоб не виявить тривоги, свого серця перед приятельками.

«Яким способом Селаброс дiзнався, що я поiхала до Одеса? Я йому за свiй замiр нiчого не казала, зумисне не казала: виiхала нiчним поiздом потаенцi, крадькома, щоб вiн за те не знав. Я боялась свого палкого серця; боялась гарячого кохання Селаброса, як бурi, боялась зiйтися з ним на самотi, в чужому мiстi, мiж чужими людьми…»

Вона думала й турбувалась i за себе, й за його, а найбiльше за свою репутацiю.

Рум’янець сплив з ii лиця. Селаброс таки вислiдкував, як вона виiхала до Одеса, й собi рушив наслiдцi за нею.

– Ваша мама звелiла передати вам поклiн, – промовив Селаброс, дивлячись ласими очима в очi Мурашковоi, як дивляться дуже ласi дiти на конфекти.

– Спасибi вам. Чи мама здорова? – спитала вона.

– Здорова, – сказав Аристид. – Чи довго пак будете жити в Одесi? Де ви знайшли собi пристановище?

– Як довго будемо жити в Одесi, я й сама ще не знаю.

Буде тепла вода в морi, будемо купатись, а як похолоднiшае вода на довгий час, то й вернусь додому, – сказала Мурашкова, але про свое житло вона зумисне не сказала.

Розмова мiж ними увiрвалась, як нитка, несподiвано перетята ножем. Усi замовкли. Селаброс не зводив очей з Мурашковоi. Йому було приемно мовчати й дивитись на ii очi, дивитись на ii уста.